Глава 5

                         5.1

Лукас мовчки перев'язував рани бійцям, постраждалим від пазурів мандрагор. Десь у глибині душі він до останнього сподівався, що його медичні навички не знадобляться у цій розвідці, але Темний Ліс швидко розвіяв ці ілюзії.

Либідь була реалісткою. Вона чудово розуміла: похід у серце мороку без втрат неможливий. Але якщо її здогадки вірні, і Кривотворець справді облаштував своє лігво на руїнах Адрайеля — колишньої величної столиці ельфів, — то цей ризик виправданий. З картами Меп вони зможуть повернутися сюди з армією, знаючи кожен безпечний виступ і кожну пастку на шляху. Це був шанс нанести удар на випередження.

Королева перевела погляд на Моргана. Під час битви він бився відчайдушно і сміливо, але зараз сидів пригнічений, втупившись порожнім поглядом у нічну пустку. Либідь тихо підсіла поруч.

— Знаєш, я мало знала Велеслава, — почала вона м'яко, — але впевнена: йому б дуже не сподобалося те, як ти зараз себе картаєш. Ти накручуєш себе через речі, в яких немає твоєї провини.

— Я не накручую, — буркнув Морган, не піднімаючи голови. — Просто втомився. Перепочину і... — він нарешті глянув на Либідь, але під її проникливим поглядом замовк. Її було не обдурити. — Я мав щось зробити. Розумієш? Зупинити його. Допомогти. Я не знаю як, але хоча б спробувати... щось змінити.

— Ти нічого не міг вдіяти, Моргане. Це був його вибір.

— Якби він не використав силу, щоб врятувати мене... Манара б його не знайшла. Він би не пішов до неї.

— ...І тоді у нього був би мертвий найкращий друг, — відрізала Либідь. — І це зламало б його. — Вона замислилася на мить і додала: — Якщо він справді єдиний, на кого не впливає спотворення Кривотворця, то він вчинив правильно. Він пішов, щоб стати сильнішим. На його місці я б зробила так само: пішла б у саме пекло, аби тільки захистити тих, кого люблю.

— Я навіть не попрощався з ним, — глухо мовив Морган, опустивши голову. — Не хотів ... не зміг.

Либідь обережно поклала свою теплу долоню на його руку. 

— Знаєш, я чомусь впевнена, що ви ще зустрінетеся. І в той день йому знадобиться надійне плече друга, на яке він зможе спертися, а не тендітна тростина, що ламається від вітру. 

Морган уважно подивився на неї. Вперше за довгий час у його очах промайнуло щось схоже на спокій.

— Дякую, — промовив він з ледь помітною усмішкою.

— Я не заважаю вашому любому щебетанню? — до них із хитрою посмішкою підійшов Оцелот, поправляючи перев'язь. — Час рушати. Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо хто знає, чи не почнуть ці мандрагори полювання на нас.

Морган звівся на ноги, обтрушуючи одяг.

— Звідки ти так добре знаєш цей ліс, Оцелоте? І куди нам тримати шлях?

— Ну, хлопче, я людина ділова, — хмикнув найманець. — Ще до того, як почалася війна з ельфами, я мав спільні справи і з людьми, і з вухастими. Навіть у їхній столиці бував неодноразово.

— Це була твоя золота жила, — підсумував Морган.

— Повір, ельфи теж вельми цікавилися коштовними брязкальцями зі світу людей, — Оцелот подивився вглиб лісу, туди, де нещодавно кишіло коріння мандрагор. — Ніколи б не подумав, що цілу цивілізацію можна знищити так швидко.

До них нечутно підійшла Аспід. Її обличчя, як завжди, не виражало нічого, крім зосередженості.

— Ми можемо скоротити шлях, — подала вона голос. — Якщо звернемо на іншу стежку і підемо вздовж річки, вийдемо до храму Манари, а далі...

— Не подобається мені ідея відходити від запланованого маршруту, — перебив її Оцелот, підозріло прищуливши очі на слідопитку.

— Погоджуюся з Оцелотом, — додала Либідь. — Зайвий ризик нам ні до чого.

Аспід лише ледь помітно стенула плечима.

— Моя справа — шукати шляхи й доповідати. А якою дорогою ви підете, мене не турбує.

— Стривай. Ти сказала — храм Манари? — перепитав Морган. Його голос ледь здригнувся, і це не сховалося від Либідь.

Аспід коротко кивнула. Морган на мить замислився, а потім повернувся до королеви.

— Можна тебе на хвилинку Поговорити віч-на-віч.

Либідь нахмурилася, але мовчки відійшла з ним у бік. Оцелот, схрестивши руки на грудях, спостерігав за їхньою тихою розмовою. Його вуха ледь не сіпалися від напруги, але почути нічого не вдавалося.

— Точно цей засранець вмовить її змінити маршрут — бубнів Оцелот собі під ніс.

Либідь кинула швидкий погляд на найманця та слідопитку. Вона явно сумнівалася, зважуючи всі «за» і «проти». Проте після ще кількох фразах Моргана, вона нарешті важко зітхнула і кивнула.

— Гадство... — тихо вилаявся Оцелот, зрозумівши все без слів.

— Рушаємо вздовж річки! — гучно оголосила Либідь, повертаючись до загону.

Аспід кинула на Оцелота швидкий переможний погляд, у якому на мить проблиснула холодна іскра, і першою пішла в напрямку нової стежки. 

 Морган їхав за Аспід, напружений, як струна: його погляд не відривався від спини слідопитки. Позаду, у возі, Меп продовжувала працювати над картою, час від часу тихо лаючись, коли колеса наїжджали на коріння, а чорнило залишало на пергаменті зайві плями.

Лукас, попри небезпеку, примудрявся помічати рідкісні рослини обабіч дороги. Він зіскакував із сідла, щоб зірвати кілька стебел, примовляючи: «Якщо так піде й далі, мені знадобиться значно більше цілющих трав, ніж у мене є».

Оцелот навіть не намагався приховати свого роздратування. Він під’їхав ближче до Аспід, міцно тримаючи повіддя.

— Дивлюся я на тебе і бачу, що ти знаєш ці хащі не гірше за мене, — кинув він, примруживши очі.

— Не ти один мав тут справи з ельфами, — неохоче буркнула вона, навіть не повернувши голови.

«Які ще справи могли бути у цієї шмаркачки до ельфів? — недовірливо подумав Оцелот, розглядаючи її профіль. — Під стіл пішки ходила, коли вони ще були в силі. Їй на вигляд і тридцяти немає».

Він притримав коня, щоб зрівнятися з Морганом та Либідь, які їхали трохи позаду.