Глава 4

                         Глава 4

                            4.1

Митар Ганс недовірливо мружився, розглядаючи Луну та Кассандру. По його обличчю, що нагадувало пом’ятий пергамент, було зрозуміло: він чудово знає, де переховується Слизняк, але ділитися інформацією не збирався.

— Поняття не маю, хто такий цей ваш Слизняк, — буркнув він, відводячи погляд.

— Зрозуміло, — з фальшивим сумом у голосі зітхнула Луна. — Не знаєте, то й не знаєте. Що ж, тоді чекайте на гостей зі столиці. Вони, звісно, далеко не такі привітні, як я, але що вдієш... служба.

— Яких ще гостей зі столиці? — Ганс на мить завагався, і в його очах промайнула тінь тривоги.

— А я хіба не згадувала? — Луна здивовано підняла брови. — Я виконую особисте доручення королеви.

Ганс голосно пирхнув і схрестив руки на грудях і нервово сіпая оком сказав: 

— Пфф! Так я і повірив. Дівчисько з лютнею за плечима — і таємний агент корони?

— Не тільки з лютнею, а і з кинджалами. Подивись на нас. Хіба ми схожі на простолюдин ? Я особисто знаю королеву Либідь, — впевнено продовжила Луна, зробивши крок ближче і понизивши голос до конфіденційного шепоту. — Вона переконана, що Слизняк пов'язаний зі звіролюдами. Її Величність хотіла розібратися з цим тихо, без зайвого галасу та паніки в порту. Але, мабуть, не судилося. Коли сюди прибуде каральний загін, вони перевернуть кожну бочку. Полетять голови Слизняка і всіх, хто хоч раз подав йому руку чи закрив очі на його справи.

— Ви блефуєте, — невпевнено кинув митар, але його чоло вкрилося дрібними краплями поту.

Луна важко видихнула, наче виражаючи щирий жаль за долю нерозумного чиновника.

— Пішли, Кассандро. Ми зробили все, що могли. Далі нехай працюють кати.

 Кассандра, зберігаючи кам'яне обличчя, коротко кивнула. Не встигли вони відійти й на кілька кроків, як у спину почулося хрипке:

— Зачекайте!

Дівчата зупинилися. Ганс нервово озирнувся і процідив крізь зуби:

— Склад на самому краї порту. Старий, із зеленими дверима. Але затямте: я вам нічого не казав!

— Дякуємо за співпрацю, — Луна ледь помітно посміхнулася кутком вуст.

Коли вони відійшли на безпечну відстань, Кассандра схилилася до її вуха:

— «Доручення королеви»? Серйозно?

— Я імпровізувала, — безтурботно відгукнулася Луна, підморгнувши подрузі. — До того ж, технічно я не збрехала — я справді знаю королеву. Вона просто не в курсі, що доручила мені.

                           4.2

  Важкі двері складу охороняли двоє найманців. Для досвідченого бійця вони не становили великої загрози, але план Луни вимагав терпіння: потрібно було дочекатися самого Слизняка.

Дівчата влаштували засідку в напіврозваленому сараї навпроти. Крізь щілини в гнилій деревині склад Слизняка було видно як на долоні. Вже за першу годину Луна зрозуміла одну істину: вона ненавидить чекати. Три години нерухомого спостереження за однією точкою здавалися їй вічністю. Очі пекли від напруги, а ноги заніміли, але вона не сміла поворухнутися.

Кассандра ж навпаки — спокійно відпочивала поруч із заплющеними очима. Перед тим, як поринути у цей дивний стан напівсну, вона сухо кинула: «Ти взялася за це, Луно, ти і веди. Моя справа — твоя безпека та прикриття спини».

«Цікаво, як там братик? Хто прикриває спину йому?» — мимоволі подумала дівчина. Луна була надто кмітливою, щоб повірити в казки про «політичні справи». Вона відчувала: Морган вплутався у щось смертельно небезпечне. Спершу вона навіть хотіла таємно поїхати слідом або вмовити його взяти її з собою. Але вчасно зупинилася. Це було б надто по-дитячому. Морган би нізащо не взяв її в таку подорож, а вона лише вкотре підтвердила б у його очах статус «маленької сестрички», яку треба оберігати. Вона хотіла довести, що може бути корисною тут, у Хачбеї.

Раптом тишу порту розірвав цокіт копит. До складу під’їхав невеликий загін.

У центрі був чоловік — неймовірно гладкий, із блискучою лисиною. Через надмірну вагу він пересувався повільно, важко перевалюючись із ноги на ногу, наче справді був покритий шаром слизу. Це точно він. Слизняк у супроводі трьох охоронців попрямував до дверей. 

«Отже, Слизняк і щонайменше п’ять головорізів», — швидко підрахувала в умі Луна. Вона обережно торкнулася плеча супутниці.

— Касс, прокидайся. Він зайшов усередину.

 Залишалося головне питання: як пробратися всередину, не здійнявши галасу і не налякавши Слизняка раніше часу. Луна лише хитро примружилася — план уже визрів у її голові.

— Не підходить! Занадто малий і смердить гниллю! — голосно заявила Луна, зупинившись біля чергової будівлі в портовому ряду.

— Як скажете, господарко. Будемо дивитися далі, — смиренно схиливши голову, відгукнулася Кассандра, яка ледве стримувала посмішку від гри своєї підопічної.

— А цей взагалі трухлявий! — Луна діловито постукала кулаком по стіні іншого складу. — Дах завалиться при першому ж дощі. Як я потім свій товар витягатиму? Геть не підходить!

— Як скажете, господарко, — монотонно повторила «служниця».

Луна зупинялася біля кожних дверей, влаштовуючи справжній рознос: то дах дірявий, то двері ненадійні, то щурів забагато. Найманці Слизняка, що нудьгували на варті, зацікавлено перезирнулися. Дівчина не виглядала як бідна сирота: вона трималася гордо, а на ремені демонстративно висіли кілька важких гаманців. Кожен крок супроводжувався гучним, приємним дзвяканням золота (хоча насправді Луна напхала туди всякого металевого сміття, знайденого в сараї).

Нарешті вона зупинилася прямо перед складом Слизняка. Оглянула його з голови до ніг і задоволено кивнула:

— О, а цей нічого. Міцний та надійний. Підійде! Оформлюємо його.

— У нього вже є господар, красуне, — ліниво відповів один із найманців, уже прикидаючи в умі скільки золота у її гаманці.