Глава 3

Глава 3.

                        3.1.

Темний Ліс… колись він мав іншу назву — ельфійською мовою, мелодійну й складну, яку людський язик просто не міг вимовити. Тепер ніхто вже не пам’ятає її правильно. Колись там стояли цілі ельфійські міста — величні, живі, з вежами зі світлого каменю та садами, що цвіли цілий рік. У самому серці лісу височіла столиця — Адрайель, перлина ельфійського світу. Тепер від неї лишилися лише руїни: зламані арки, порослі чорним мохом, ельфійські кладовища, де мармурові статуї вкриті лишайником, та зруйновані храми, з яких досі сочиться слабке, холодне сяйво. Дерева були в рази вищими й товстішими за старий дуб Вульфхартів — їхні чорні стовбури нагадували колони забутих палаців. Ліс населяли звіролюди — ті, кого, сам Кривотворець створив як своїх вартових та воїнів. Інші жахливі істоти теж бродили між деревами: деякі шепотіли в темряві, інші видавали звуки, схожі на плач дітей. Мандрівники, що насмілювалися заходити сюди в пошуках ельфійських скарбів, клялися: у лісі водяться примари. Древні статуї начебто оживають, простягають мармурові руки, щоб схопити того, хто наблизиться надто близько. Навіть у сонячний день здавалося, що світло не досягає землі — воно розчиняється в кронах, залишаючи лише сірий морок.

Недалеко від краю лісу, на безпечній відстані, притулилося маленьке поселення — Тихолісся. Саме там зупинилася команда розвідки.

Морган стояв на краю села, дивився в бік лісу — і той здавався ще похмурішим, ніж він уявляв. Густий, непроникний, живий. Нічого дивного, що Велеслав, який виріс саме в такому місці, до зустрічі з Морганом був замкненим, майже не розмовляв, нікому не довіряв, завжди тримав у полі зору шляхи відступу. І зараз Морган зрозумів ще дещо, від чого всередині все стиснулося.

У нього тут є Луна. Є Кассандра, що завжди стоїть за спиною. Є старий Крон, який п’є чай під дубом і мовчки підтримує. Навіть Либідь — далека, але все одно союзниця. Він може говорити з людьми. Ділитися. Сміятися. А в Велеслава там нікого не було. Тільки Ма́нара. Тільки відьма, що створила його як зброю.

 «А що, якщо він змінився? — подумав Морган, і від цієї думки стало холодно в грудях. — Став таким самим, як Ма́нара й цей ліс? Ніяких емоцій — тільки байдужість, тільки мета, яку треба виконати? Байдужість до нашої дружби? До Луни? Може, він уже взагалі не вважає нас друзями?»

Він не помітив, як поруч з’явився Оцелот — той підійшов безшумно, як завжди.

— Ого, хлопче. Про що ти так задумався? Ти аж зблід.

Морган здригнувся, повернув голову.

— Ні про що.

Оцелот хмикнув, зробив ковток вина з пляшки, що завжди була при ньому.

— Хех. Моторошне місце, — сказав він тихо, дивлячись у той самий бік. — А я пам’ятаю його ще зовсім іншим. До війни. До того, як люди й звіролюди знищили всіх ельфів. Гарне було місце… І як швидко воно змінилося.

Морган мовчав. Він дивився на Темний Ліс — і відчував, наче той дивиться у відповідь.

— Отже, хлопчики та дівчатка, слухаємо мене дуже уважно! — голос Оцелота прокотився табором, змусивши всіх відволіктися від справ. — Ніякого героїзму. Тримаємося купи, ніхто не відходить від загону навіть на крок. Якщо ви пішли в кущі «за справою», і раптом на вас вистрибує щось ікласте й пазуристе — ви тікаєте й щосили кличете на допомогу. Ви не несетеся в атаку з мечем напереваги, як це робить наш любий Морган.

Морган, який саме перевіряв кінську збрую, різко випрямився.

— Якщо вас огортає туман, — продовжував Оцелот, не збавляючи обертів, — і ви чуєте голоси рідних, друзів чи якихось ельфів із різнокольоровими очима, ви даєте драла в протилежний бік. Ви не біжите в саму гущу мороку, намагаючись розібратися, хто там вас кличе... знову ж таки, як Морган.

— Гей! — нарешті вклинився Морган, зводячи брови.

— Ну, я ж мушу ставити когось у приклад, — Оцелот безневинно знизав плечима, навіть не пригальмувавши.

— То став у приклад себе, — буркнув Морган, повертаючись до коня.

— Домовилися! — легко погодився контрабандист. — Будьте розважливими, як я, і ніколи не робіть того, на що б я не наважився.

Аспід, яка до цього сиділа нерухомо, демонстративно й довго позіхнула. Здавалося, тут, на порозі Темного Лісу, слідопитка почувалася значно затишніше, ніж у гамірному місті серед людей. Її руни ледь помітно мерехтіли, реагуючи на близькість дерев.

— Дякуємо за інструктаж, пане Оцелоте, — Либідь стримано посміхнулася, поправляючи плащ. — Ми обіцяємо не робити нічого, що зробив би... Морган.

— Ха-ха, неймовірно смішно, — знову пробурчав Морган, хоча в кутиках його вуст промайнула ледь помітна тінь усмішки.

Майже одразу, як тільки загін перетнув невидиму межу лісу, повітря згустилося, ставши вологим і крижаним. Старі, покручені дерева простягали до них свої сухі гілки-пальці, наче намагалися вхопити за плащі й навіки залишити тут, серед мертвої тиші.

 Меп сиділа у возі, зосереджено схилившись над пергаментами. Вона раз у раз звірялася з компасом, який поводився дедалі дивніше, і робила швидкі позначки на пожовклих картах. Поруч із нею Лукас здригався від кожного шереху; будь-який тріск гілки здавався йому кроком потвори, що чатує в тінях. Аспід же, навпаки, вдивлялася в хащі з хижим спокоєм. Її погляд пронизував морок, вишукуючи ознаки звіролюдів. Хоча після смерті Ватажка вони більше не збиралися у великі зграї, зустріч із парою-трійкою розрізнених потвор була лише питанням часу. 

 Морган розумів: зараз — найкращий момент для розвідки. Поки ворог дезорієнтований, вони мають вирвати в лісу його таємниці.

— Я знаю, чому ти насправді поїхала з нами, — тихо заговорив Морган, до Либідь 

— Невже? І яка ж твоя версія? — Либідь вирівняла спину, тримаючи поводи впевненою рукою.

— Ти просто хотіла втекти. Хоча б на короткий час скинути з плечей цей нестерпний тягар корони.

Королева на мить замовкла, і здавалося, що вона зараз почне заперечувати, захищаючись холодною ввічливістю. Але замість цього вона втомлено зітхнула.