Глава 2

                   Глава 2

                       2.1

Луна сиділа на краєчку ліжка, стискаючи в руках ремінець своєї невеликої дорожньої сумки так сильно, що кісточки пальців побіліли. У грудях кипіло — суміш образи, роздратування і тієї впертості, яка в сімнадцять років здається найсильнішим аргументом у світі.

Морган не взяв її. Просто не взяв. Сто відсотків — це не політична справа. Сто відсотків — там щось небезпечне, щось справжнє, щось, від чого в нього в очах з’являється той самий холодний блис. А її лишили вдома. Знову.

«Ні. Досить», — подумала вона, різко підводячись.

Довести, що вона вже доросла. Довести, що може про себе подбати. Вона поклала у сумку гаманець та маленький шкіряний футляр зі струнами для лютні. Це буде її виправдання.

На ліжку вона залишила короткого листа, написаного поспішним, але чітким почерком:

«Не хвилюйтеся. Поїхала в Хачбей по нові струни для лютні — старі порвалися остаточно. Повернуся через три-чотири дні. Луна.»

Вона ще раз перевірила, чи сумка не шарудить, закинула її через плече, глибоко вдихнула і прошепотіла собі під ніс, ніби заклинання:

— Тихо, як мишка. Ховаюсь, як тінь у тіні. Швидка, як блискавка. Швидша за Велеслава.

Двері її кімнати відчинилися майже беззвучно — вона змастила завіси олією ще вчора ввечері, передбачаючи саме цей момент. Коридор був темний, лише слабке місячне світло пробивалося крізь високі вікна. Луна рухалася на носочках, уникаючи тих дошок, що скриплять (вона знала їх напам’ять уже років з десяти).

Спустилася сходами, притулившись спиною до стіни. На першому поверсі — тиша. Тільки десь далеко, в кухні, ледь чутно потріскував вугілля в печі.

«Я примара. Невидима для людського ока. Безшумна і смертоносна», — повторювала вона подумки, з кожним кроком додаючи собі впевненості.

Вона відкрила важкі дубові двері на вулицю. Свіже нічне повітря вдарило в обличчя, холодне й запашне від мокрого листя й далекого диму.

Вона ступила на ґанок та озирнулася. Нікого.

— Я майстер, — прошепотіла вона з тріумфом, тихо зачиняючи двері за собою.

І саме в цю мить позаду пролунав знайомий, спокійний, ледь насмішливий голос:

— І куди це ти зібралась, «майстер»?

Луна завмерла. Серце вдарило так сильно, що здавалося — його чути на весь двір.

Вона повільно обернулася.

Кассандра стояла, спершись плечем об одвірок, склавши руки на грудях. Місячне світло падало на її довге руде волосся і на руків’я меча, що висів на стегні. Обличчя — спокійне, майже байдуже, але в очах танцювали дрібні іскри розваги.

— Я по струни у Хачбей, — швидко випалила Луна, намагаючись звучати байдуже. — Якраз тебе шукала, щоб ти мене супроводила.

 Кассандра повільно підняла брову. Місячне світло відбилося в її очах, погляд як у кішки, що дивиться на мишу, яка думає, що вже втекла.

— У ніч? По струни?

Луна кліпнула — раз, другий — намагаючись виглядати максимально невинно.

— А що, ще ніч? Мабуть, моє внутрішнє відчуття часу дало збій… — вона навіть спробувала зобразити легку посмішку, але вийшло якось криво.

Кассандра не посміхнулася у відповідь. Вона просто стояла, склавши руки на грудях, і дивилася так, ніби бачила всі картини, які Луна малювала в голові.

— Знаєш, — сказала вона повільно, — я бачила у шухляді в кабінеті тітки Еліс цілу коробку струн. Новеньких. Пішли сходимо до неї, візьмемо.

Луна відчула, як у грудях щось стиснулося. 

— Касс… я маю поїхати у Хачбей.

Голос Кассандри став тихішим, але від того ще більш небезпечним.

— Кажи навіщо. А я подумаю.

Луна завмерла на мить. Потім повільно, ніби боялася зруйнувати момент, дістала з внутрішньої кишені зім’ятий аркуш — той самий, що вона вирвала зі стіни на ринку два дні тому. Об’ява про нагороду за голову якогось контрабандиста на ім'я Слизняк, якого розшукують уже півроку. 

Вона простягнула папірець Кассандрі.

Кассандра взяла його двома пальцями, ніби це була отруйна комаха. Прочитала. Потім підняла погляд — повільно, дуже повільно.

— Ти що… вирішила стати мисливцею за головами? Серьозно?

— Та годі тобі. Морганові теж було сімнадцять, і ти спокійно його відпустила на битву.

Кассандра коротко видихнула.

— Бо у Моргана вже був досвід. Його прикривали у бою, він не йшов самотужки.

Луна замислилася. Секунду, другу. Потім підвела очі майже благально.

— Твоя правда, — тихо сказала вона і посміхнулась. — Мені потрібна сестра по зброї.

Вона обійняла Кассандру.

— Ти ж знаєш, що я всеодно піду. Не сьогодні — то завтра. І ти не зможеш вічно мене охороняти.

Кассандра стояла нерухомо кілька секунд.

— Така ж вперта, як і твій брат, — зітхнула вона, і в голосі вже не було злості, тільки втомлена ніжність. — Добре. Але слухаєш мене. Жодних геройств. Жодних «я сама». Повертаємося додому, якщо я скажу повертатися.

Луна відсторонилася, очі блищали від радості.

— Згодна, — сказала вона швидко, майже радісно. І подумала про себе: «Я майстер переконання».

Луна їхала поруч із Кассандрою — мовчала вже хвилин десять, але було видно: всередині в неї все кипить від запитань.

Зрештою вона не витримала.

— Ти казала, що Морган уже мав досвід у бійках до сімнадцяти, — мовила вона, зиркнувши на Кассандру з-під вій. — А коли він його встиг набрати?

Кассандра ледь помітно стиснула губи. Її погляд на мить став таким, ніби вона пошкодувала, що взагалі згадала про це. Але відступати було пізно.

Вона зітхнула.

— Пам’ятаєш, як я вчила його їздити верхи?

Луна кивнула.

— Так. Він тоді постійно падав з коня. Приходив додому весь у синцях, з подряпаними ліктями й колінами.

Кассандра коротко всміхнулася.

— А навчився їздити в сідлі за кілька днів. Швидше, ніж будь-хто з нас очікував. А потім… у Хачбей почалися нелегальні бої. У підвалі однієї таверни.