ЧАСТИНА 1. ГЛАВА1

Глава 1

1.1.

Пройшло майже три роки після жахливої ночі в Кірімі та битви з Ватажком-Бейном. Крайна повільно оговтувалася, але рани були глибокими й не гоїлися повністю. Атаки звіролюдів не припинилися — вони стали менш масованими й організованими, але все одно приходили хвилями: невеликі зграї, нічні рейди на села, поодинокі вбивства на дорогах. Либідь чудово розуміла: поки існує Виродіал Кривотворець, новий «ватажок» з’явиться неминуче. Питання тільки — коли.

Те, що деякі звіролюди могли приймати людську подобу, сильно посилило недовіру серед громадян. Тепер кожен сусід міг бути «тим самим», кожен родич — потенційним монстром. Люди почали носити амулети (які звісно нічим не допомагали) та перевіряти один одного при зустрічі. Загиблим лордам довелося шукати заміну, а якщо в загиблого не було спадкоємця — за його землі змагалися інші, і боротьба велася не мечами, а брудними інтригами, отрутами, наклепами.

І не зважаючи на все це, потрібно було посилювати армію, домовлятися з іншими правителями про колективну безпеку, відновлювати торгівлю, відбудовувати міста. Інші правителі дивилися на Либідь зверхньо. «Занадто молода й недосвідчена», — казали одні. «Військовою справою має займатися чоловік, а саме король», — додавали інші. А короля в Крайні так і не з’явилося. І кожен лорд, надсилаючи чергового листа, натякав: у нього є багатий, сильний, хоробрий і, звісно ж, неодружений син.

Либідь сиділа в своєму кабінеті, в королівському палаці Кіріму. Перед нею лежав черговий лист — від лорда з північних земель, який запропонував на вечерю, для знайомства з його сином.Вона пробігла очима рядки, зітхнула й відклала папір убік.

— Як це набридло, — пробурмотіла вона, закриваючи очі й масажуючи скроні пальцями.

Вона глянула на карту Темного Лісу, що займала половину її столу. По площі він дорівнював майже десятій частині відомого світу, а саме сотні та сотні тисяч квадратних кілометрів.Колись там жили ельфи — великі міста, храми богів, дороги. Тепер — руїни, зарослі плющем і мохом, населені звіролюдьми, чудовиськами і створіннями, що затьмарюють уяву навіть старих мисливців. А глибини Темного Лісу, вони взагалі недосліджені. Ніхто не повертався звідти, щоб розповісти.

І саме тоді до Либідь прийшла ідея.

Відправити туди розвідку. Не просто групу воїнів, а підготовлену, з досвідченими людьми, тими, хто не боїться темряви й невідомості. Щоб знайти сліди Кривотворця. Щоб нанести удар першими. Не чекати, поки він прийде сам з новими силами.

Вона підвелася, підійшла до карти й провела пальцем по темній зеленій плямі Темного Лісу. У неї були припущення де міг бути Кривотворць. У середині свого головного трофея. Адрайель- зруйнована ельфійска столиця.

— Треба знайти тих, хто здатен на це. Потрібен картограф та слідопит. Лікар — обов’язково. Десяток солдатів… або, можливо, найманців, — вона скривилася, — тих, хто вже ходив у місця, де краще не ходити, і повернувся. Віз із провізією, звичайно.

Вона замовкла, провела пальцем по темній зеленій плямі на карті.

— І… лідер. А кандидатів… — Либідь посміхнулася, — кандидатів небагато.

1.2

Морган сидів на старому кріслі з гербом Вульфхартів на високій спинці, на тому самому, в якому колись сидів його батько. Полум’я в каміні тріскало тихо, ніби боялося порушити тишу. У правій руці він тримав келих з темним вином, у лівій — зім’ятий лист від королеви Либідь. Той самий лист, де вона пропонувала йому очолити розвідку в Темний Ліс.

Він уже знав, що погодиться.

За три роки він перерив майже усі бібліотеки й архіви Крайни — від підвалів Кіріму до запорошених полиць у забутих фортецях на півночі. Шукав усе: про Вищих, ельфійських богів, ритуали, Колесо Долі. 

Нічого. 

Він удосконалив ельфійську мову до рівня, коли міг читати давні рукописи без словника. Навіть намагався потрапити до бібліотеки архімага Крайни — тієї самої, де зберігалися тексти, заборонені навіть для королів, але йому відмовили. Його навіть не вислухали. Звичайним людям вхід туди заборонений. Навіть Либідь, попри всю владу, не могла зняти цю заборону.

Але Морган не здавався.

Єдине місце, де він ще не шукав, — це Темний Ліс. У руїнах ельфійських міст, храмів, бібліотек, що заросли плющем і мохом, могло лишитися щось: магічний артефакт, книга з закляттями, або хоча б підказка. Хоч що-небудь, що дозволить йому врятувати Велеслава від зникнення… чи загибелі.

З саду долинув голос Луни — чистий, високий, але з ноткою смутку, що завжди ховався в її піснях останні три роки:

"У залах мармурових, де панує мертва тиша,

Там тіні довгі плачуть, і морок стіни дише.

Запах заліза й крові, тваринний дикий рик —

Там лордів цвіт шляхетний навіки в землю ліг.

Бейн мріяв про корону, він смерть сюди привів,

Він силою від Лісу свій розум отруїв…"

Луна виросла. Їй уже сімнадцять — майже доросла дівчина. Обличчя загострилося, очі стали глибшими, але характер залишився той самий: вперта, як брат, і така ж невгамовна. Вона точно захоче поїхати з ним. А цього не можна допустити.

«Краще їй не знати, куди я їду», — подумав Морган. Він ковтнув вина і сховав лист від Либідь у внутрішню кишеню камзола.

..."Ватажок насувається, сіючи біль і страх!

Б’ються серця у такт, кров закипає в жилах,

Світло проти пітьми — у нерівних силах!

Кров тече по лиці,

Та іскра магії вмить спалахне у руці.

Кинджал у око — прямо в мозок звіра!

Вибухне грім, згасне чорна віра!

Ватажок впав на коліна — кінець тиранії,

Голова полетіла — в прах ворожі надії!

Трон розбитий лежить, символ старої влади,

Новий день встає над руїнами зради"

Луна закінчила співати під старим дубом і обережно відклала лютню на траву. Вона підійшла до мішені, де стирчали її кинджали, витягла їх один за одним і сховала в патронташ на грудях. Кожен кинджал ліг на своє місце з ледь чутним клацанням.