Розділ 20

— Хмм... навіть революційні листівки не знадобилися, — хмикнув Морган, схрестивши руки на грудях і задоволено спостерігаючи, як варта підсвітниць під конвоєм уводить розлючених сестер Одзі. — От тільки... що далі? Офіційного дозволу на доступ до тунелів Прадавніх ми так і не отримали.

— Гадаю, тепер ми без проблем зможемо домовитися з тими, хто виконуватиме їхні обов'язки, — спокійно відповів Велеслав.

— Це ваших рук справа?! — до них, ледь не киплячи від люті, підлетіла Сирена. — Ви хоч уявляєте, скільки часу й зусиль я витратила, щоб укласти вигідні торговельні домовленості з Одзі?!

— Ну, по-перше, ми тут ні до чого. Це результат спільної праці підсвітників та деяких дуже кмітливих підсвітниць, якщо ти раптом не помітила, — тактовно зауважив ельф. — А по-друге, мені абсолютно байдуже, скільки годин ти змарнувала на свої договори.

— Сирено, облиш. Наче ти не зможеш так само легко обкрутити навколо пальця Раду, — Луна іронічно підняла брову, дивлячись на цю запеклу аферистку.

Сирена лише тяжко й приречено зітхнула, розуміючи, що криками справі не зарадиш.

У цей момент до них підійшла Дзоя, яка тепер трималася куди впевненіше й величніше.

— Ваша високосте, Луно. Наразі я тимчасово виконуватиму обов'язки голови Ради. Тому Дзін особисто покаже вам шлях до тунелів Прадавніх. Ті підземелля — не наша власність, щоб ми мали право вам щось забороняти. Але я дуже сподіваюся, що угода про торгівлю між нашими народами все ще в силі.

— Дякую, Дзоє. Звісно, все в силі, — Луна з полегшенням посміхнулася, а потім глянула на брата. — Але ти маєш знати правду... Насправді я не королева. Справжній монарх ось він, мій брат Морган. Мені, чесно кажучи, вже до смерті набридло грати роль правительки.

— Я так і підозрювала, що ви недоговорюєте, — Дзоя ледь помітно посміхнулася, а потім перевела погляд на ельфа. — А він, мабуть, твій обранець? Твоя пара?

— Так, — Луна радісно й уже зовсім не по-королівськи міцно обійняла Велеслава за шию.

— Може, ви не одразу вирушите до тунелів? — з надією в голосі запитала вартова. — Я б дуже хотіла розпитати вас про ваші звичаї... трохи згодом, у неофіційній обстановці.

— Гадаю, сьогодні ми все ж таки заночуємо в місті, — замість сестри відповів Морган. — Якщо, звісно, Дзін знову не замучить нас ранковим прибиранням догори ногами. Тож якщо маєш питання — приходь, поговоримо.

Велеслав занадто добре знав свого друга й розумів: Морган нікуди не піде, поки особисто не дасть підсвітникам кілька безкоштовних лекцій.

                        *****

— Непогано, досить непогано. Без кривавої бійні, без перевороту. Айна на твоїм місці вже перебила б половину раси, а для тієї половини, що вижила, відбудувала б тут храм і змусила поклонятися собі, — висловив свою думку Оцелот, умощуючись поруч із Велеславом.

— Якщо конфлікт можна вирішити більш-менш мирним шляхом, то навіщо влаштовувати різню? — спокійно відповів ельф. Він сидів на кам’яній лавці, задумливо споглядаючи затишні вогні підземного міста.

— Ма́нара добре тебе навчила...

— Не тільки вона. Мене багато чого навчив старий Крон, і навіть у Моргана було чому навчитися — відгукнувся Велеслав, а потім його голос став помітно тихішим. — Грок. Він чекає на нас там. За брамою.

— Вірогідно. Хоча ні, напевно-таки чекає, — погодився Оцелот, уважно вдивляючись у профіль друга. — Шкодуєш, що вбив його тоді?

— Ні. Шкодую, що не спалив дощенту те, що від нього залишилося, — погляд Велеслава залишався абсолютно холодним. Його дійсно не гризло сумління, у душі панувала крижана впевненість. — Зараз він став саме тим, чим завжди був усередині, а саме гнилою, злою потворою... Яку потрібно знищити. Знову.

У цей момент до них підійшов Морган, втомлено потираючи шию після своїх політичних лекцій.

— Хух! Не думав, що вчити когось — це так складно, — хлопець важко опустився на лавку по інший бік від ельфа. — Як твоя спина, друже?

— Наразі кровотечі та інфекції немає.— сухо констатував Велеслав.

— Луна переказувала, що про все домовилася. Ми як почесні гості можемо переночувати в палаці. Там принаймні ліжка значно м'якші, ніж у Дзіна, — проінформував Морган. — Дзоя та решта підсвітниць вирішили остаточно повернутися до старих законів, що діяли тут до приходу Одзі. Відтепер до Ради входитимуть три підсвітниці та троє підсвітників... і жодних одноосібних старійшин. Дзін, до речі, теж отримав місце в Раді. Відповідатиме за культурний обмін із наземниками.

— Дзоя часу даремно не гає, — зауважив ельф. — Проте наш світ... світ наземників, занадто небезпечний для них, Моргане. Вони занадто наївні, та й воїни з них, щиро кажучи, нікудишні.

— Твоя правда, — погодився Морган, в його очах прокинувся хист справжнього правителя. — Я їм про це прямо так й сказав. Саме тому вхід до підземного міста віднині охоронятимуть наші воїни. Раніше їх захищали хитромудрі пастки дворфів, але тепер ця відповідальність ляже на наші плечі.

   Після міцного сну та ситного сніданку з фірмової грибної каші Дзіна, яка, всупереч побоюванням, виявилася доволі ніжною на смак, загін почав готуватися до виходу з міста Дзвон. Їхній шлях лежав до тунелів Прадавніх. Сирена, яка вже встигла накидати з новою Радою перші пункти торговельної угоди, збиралася йти разом із ними.

— Може, краще нехай вона залишається тут? Навіщо нам постійно чекати удару в спину? — тихо запропонувала Луна, несхвально позираючи на аферистку.

— Ви мені не указ і не моє командування, — огризнулася Сирена, затягуючи паски на своєму наплічнику.

— Якраз-таки тут ти маєш грати в команді або забиратися геть і вигрібати сама по собі, — холодно відрізав Морган. — Ми дійсно не маємо жодного бажання отримати від тебе ніж між лопаток чи дивитися, як ти накиваєш п’ятами, кинувши всіх у небезпеці... як минулого разу.

— Минулого разу... я... на мене... — Сирена спробувала виправдатися, але слова застрягли їй у горлі.