Розділ 18

Після кількох годин самотніх зітхань та виснажливої дуелі в глядки зі стіною Луна врешті вирішила діяти.

— «Та що я, не маю права на екскурсію?» — кивнула вона сама собі й рішуче штовхнула важкі двері.

Проте далеко піти не вдалося. Біля порогу, спервшись на спис, стояла знайома вартова — Дзоя. Луна згадала, як затято ця рудоволоса дівчина сперечалася з Дзіном біля воріт. Дивно, але між собою вони спілкувалися на рівних, без жодного натяку на місцеві станові упередження.

— Я так розумію, ти моя охорона? — запитала Луна.

— Так, — коротко кивнула Дзоя.

— Тож... ніхто не буде проти, якщо я трохи прогуляюся містом?

— Старійшини Одзі передбачали, що ви можете про це попросити. Вам дозволено виходити, але виключно в супроводі варти, — відчеканила дівчина.

— Чудово. Мені якраз потрібно провітритися. І перевірити, як там... мої слуги. Треба дати цим неробам кілька важливих розпоряджень.

Вони вийшли з палацу. Дзоя крок у крок ішла слідом, тримаючи зброю напоготові. Натовп на вулицях помітно рідшав, хоча косі погляди перехожих усе ще супроводжували «королева наземників». Щоб розрядити атмосферу, Луна вирішила заговорити першою:

— Знаєш, у мене на поверхні була подруга. Жінка-воїн, до речі, теж рудоволоса, як і ти. Загартована в десятках небезпечних боїв. Ти мені чимось її нагадуєш. Тільки зростом трохи менша.

— Я достатньо висока для своєї раси! Це ви просто перерост... — Дзоя вчасно запнулася, згадавши, що розмовляє з вінценосною особою, і квапливо виправилася: — Тобто... ви значно більші за нас.

Луна ледь стримала посмішку.

— Вона навчила мене битися на кинджалах. З мечем я, правда, не дуже товаришую, заважкий він для мене. А ти добре володієш списом?

Дзоя гордо знизала плечима:

— Кажуть, непогано. Якось у дальніх тунелях я навіть троля примудрилася подряпати.

— О, то, може, влаштуємо якось дружній спаринг? — поцікавилася Луна. Їй справді кортіло оцінити бойові навички жінок-підсвітниць у реальному поєдинку.

— Можливо. Якщо старійшини будуть не проти.

Луна подумки зарахувала це як згоду й вирішила перевести розмову на більш особисте.

— Ви з Дзіном, я помітила, дуже добре ладнаєте.

Почувши це ім'я, Дзоя вмить злегка почервоніла, а її войовничий запал кудись зник.

— Ну... так. Ми з ним пара, — якомога спокійніше спробувала відповісти руда підсвітниця, хоча пальці сильніше стиснули древко списа. — Точніше, нам дозволили у майбутньому стати парою. Щоб я наглядала за ним і його поведінкою. Якщо, звісно, старійшини не передумають.

Дівчина раптом насупилася і відвела погляд. Луна аж зупинилася посеред вулиці, вражена почутим.

— Тобто як це... «передумають»? Вона що, одноосібно це вирішує?

— У нас абсолютна свобода вибору, — слухняно повторила зазубрену догму Дзоя. — Але, звісно, за узгодженням зі старійшинами Одзі. Якщо Рада вирішить, що ми не підходимо один одному, союз скасують. Їм зверху видніше... — тихо й сумно додала вона.

Луна обурено ковтнула повітря. Політичні уроки Моргана про маніпуляції та диктатуру вмить постали перед очима з новою силою.

— Але ж ви подобаєтеся один одному! Це ж неозброєним оком помітно!

— Старійшинам Одзі краще знати, — тихо повторила Дзоя, закриваючись у своїй звичній слухняності.

 Трохи згодом, коли вони вже минули ремісничі квартали, Дзоя невпевнено глянула на Луну:

— Але ж у вас на поверхні... мабуть, такий самий порядок?

— О ні, зовсім ні. Я ні в кого не питала дозволу на свої почуття, — хмикнула Луна.

— Ну звісно. Ви ж королева, як накажете — так і буде, — слухняно зробила висновок підсвітниця.

— Ні, все зовсім не так! — нахмурилася Луна, відчуваючи, як у ній знову закипає прагнення справедливості. — У нашому світі люди кохають одне одного просто так, і нам не потрібні схвалення старійшин чи рад. І я, як королева, нікому не наказую, з ким ділити життя. Раніше, звісно, бували випадки, здебільшого серед знаті, коли шлюби укладали за домовленістю батьків. Але зараз це рідкість.

Дзоя мовчки перетравлювала почуте, а потім запитала 

— Ваш обранець... він, мабуть, дуже розумний, раз ви залишили його без нагляду ?

— Він... так, розумний, — коротко відповіла Луна, вчасно прикусивши язика, щоб випадково не видати Моргана чи Велеслава. — А хіба Дзін дурний?

— Ні. Звісно, ні, — Дзоя тепло посміхнулася, наче згадала якусь кумедну таємницю. — Хоча іноді він робить такі дурниці...

Проте, впіймавши на собі зацікавлений погляд Луни, дівчина миттєво повернула собі суворий вираз обличчя вартівника.

Вулиці Дзвона дедалі дужче порожніли. За місцевим відчуттям часу, глибоко під землею вже настав вечір. Невдовзі дівчата підійшли до знайомої скромної хатини Дзіна.

Луна ввічливо постукала у дерев'яні двері. Дзої цей жест здався вкрай дивним: навіщо «володарці» стукати туди, де живуть її слуги?

За мить двері відчинив Дзін. На його обличчі все ще тримався легкий рум'янець після недавньої розмови з Велеславом.

— Чого стукаєте? — здивовано запитав він, кліпаючи очима.

— У нас так прийнято, — з посмішкою пояснила Луна. — Стукати, перш ніж увійти до чийогось приватного простору. Велеслав і Морган усередині? Мені потрібно дати їм кілька наказів... суто для профілактики. А ви постійте тут, гадаю, вам обом є про що поговорити.

Підмигнувши приголомшеній Дзої, Луна рішуче переступила поріг і зачинила за собою двері, залишивши майбутню пару наодинці .

 — Велеславчику! — щойно Луна зачинила за собою двері, як кулею кинулася на шию ельфу. — Ти навіть не уявляєш, яка там туга в тій фортеці самотності!

— Ну, ти вже драматизуєш не гірше за Моргана. Ми не бачилися менше доби, — з лагідною усмішкою зауважив Велеслав, обіймаючи її у відповідь.

— Ціла доба ! Це ж справжній жах! — Луна ще міцніше притиснулася до коханого. — Коли вже нарешті настане те «завтра», щоб ми могли забратися з цього... цього химерного місця?