Розділ 15

Трохи перепочивши, загін рушив слідом за Дзіном. Руки хлопця так і залишилися зв’язаними за спиною, а Морган про всяк випадок тримав важку долоню на його плечі — щоб той і не думав про втечу. Зв’язані руки заважали Дзіну розправити крила, тож він лише невдоволено сопів, перебираючи ногами по кам’яній бруківці.

— Скільки тобі років, Дзіне? — з цікавістю запитала Луна, розглядаючи його дивні татуювання.

— Не треба мені твоїх років, що б це не було! — огризнувся підсвітник, навіть не озираючись.

— Як ви вимірюєте час свого життя? — Луна спробувала сформулювати питання інакше, сподіваючись на зрозумілу відповідь.

Дзін нахмурився. Він явно не розумів, чого від нього хоче ця дивна наземна істота.

— Божевільна... — пробурмотів він собі під ніс.

— Як давно ваш народ востаннє бачив дворфів? — втрутився Оцелот, чий погляд ставав дедалі серйознішим у міру того, як вони заглиблювалися в руїни.

— Приблизно триста подихів Гареса тому, — впевнено відповів Дзін.

— Чиїх подихів? — Морган здивовано закліпав очима.

— Гареса. Він дихає, піднімаючи вогняну ковдру, яка ділиться з нами своїм теплом.

— Гадаю, він має на увазі циклічні підйоми лави, — пояснив другові Велеслав. — Ймовірно, це пов'язано з вулканічною активністю десь глибше під нами.

— Якщо порахувати, — розмірковував уголос Оцелот, — то один такий «подих» — це приблизно один наш рік.

— А ти скільки подихів застав у своєму житті? — знову засипала питаннями Луна.

— Двадцять... — буркнув хлопець.

— А виглядаєш як підліток, — посміхнулася дівчина.

— Я чоловік! — спалахнув Дзін, ображено сіпнувши плечем. — Мене поставили охороняти прохід, бо я вже дозрів! Я — воїн!

Морган ледь стримав усмішку, дивлячись на зв’язаного «воїна», який ледве діставав йому до грудей. Дзін вів їх через велетенські порожні зали, де колись вирувало життя дворфів. Приміщення з’єднувалися довгими, лункими коридорами та вузькими містками над прірвами. Крок за кроком, сходи за сходами, вони спускалися дедалі нижче, віддаляючись від сонячного світла в саму пащу гори.

 Вони дісталися чергової велетенської печери, але тут панувала задушлива напівтемрява, а повітря було просякнуте нудотним смородом. Луна миттєво закрила ніс краєм плаща.

— Чим це так тхне? — скривився Морган. Цей важкий запах нагадав йому полювання на старого ведмедя-людожера, що колись тероризував їхнє селище. У лігві звіра стояв такий самий дух розкладання та дикої плоті. — Дзіне, куди ти нас привів?

Підсвітник зблід і раптом рвонувся вперед, намагаючись вирватися, але сталева хватка Моргана втримала його на місці.

Печерою прокотилося низьке, глухе ричання. Велетенська кам’яна брила, вкрита мохом, — чи те, що вони вважали брилою, — здригнулася і підвелася на масивні ноги. Істота випрямилася, демонструючи довгі м’язисті руки, що сягали самих колін. У тьмяному світлі блакитних сталактитів на них витріщилася крива паща з жовтими іклами.

— Ах ти ж малий зрадник! — вилаявся Морган, відпускаючи Дзіна і вихоплюючи меч. Підсвітник, не гаючи ні секунди, дременув у темряву.

Велетенський кулак троля з гуркотом врізався в землю там, де мить тому стояли Велеслав та Луна. Дівчина встигла кинути кілька кинджалів, але вони лише безсило загрузли в грубій шкірі монстра. Троль навіть не здригнувся. Тоді Велеслав вдарив блискавкою точно в руків'я встромленої сталі. Розряд прошив тіло велетня; троль заревів від болю і, наче живий таран, кинувся на ельфа.

Оцелот дістав зі свого поясу кілька скляних пухирців і розбив їх прямо об морду істоти. Їдка суміш засліпила троля — він почав шалено терти очі, розмахуючи вільною рукою навмання. Скориставшись моментом, Морган підскочив ззаду і щосили рубанув мечем із темного мітрилу по сухожиллях. Троль важко впав на коліно. Воїн злетів йому на спину і одним точним ударом встромив лезо в череп. Велетень востаннє здригнувся і рухнув додолу.

— Де Дзін? — Велеслав озирнувся, важко дихаючи.

— І Сирена зникла... — додав Оцелот.

Вони кинулися в тунель, куди втік підсвітник. Невдовзі вони знайшли його: Дзін лежав на підлозі, закриваючи обличчя руками. З його носа та рота текла кров. Сирена саме з розмаху вдарила його ногою в живіт, змушуючи хлопця скорчитися від болю.

— Тікати надумав?! З моїм золотом хотів розминутися?! — гарчала жінка.

— Припини! — Морган ривком відштовхнув Сирену. — Ти що коїш, схиблена?!

— Це лайно надумало тікати, я його зупинила! — огризнулася вона, витираючи чоботи об каміння. — Могли б і подякувати!

— Але навіщо було так його лупцювати?! — Луна кинулася до Дзіна, намагаючись допомогти, але той лише налякано відповз у куток, дивлячись на них із диким жахом у білих очах.

 — Я хочу допомогти, — Луна намагалася говорити лагідно, але Дзін продовжував налякано відповзати, втискаючись у каміння. Коли ж він побачив, як дівчина мимоволі стиснула кулак, то видав слабкий стогін, очікуючи на новий удар.

Проте Луна різко розвернулася і щосили вліпила Сирені в щелепу. Голова мародерки сіпнулася, в очах спалахнула несамовита лють. Вона миттєво потягнулася до меча, але Велеслав залізною хваткою перехопив її руку.

— Я знав одну гнилу людину, схожу на тебе. Я загнав йому кинджал прямо в серце, — холодно процідив ельф, дивлячись їй прямо в зіниці. — Бачила Грока? Хочеш закінчити так само?

Сирена завмерла, важко дихаючи. Вона бачила крижаний спокій в очах Велеслава і розуміла: він не погрожує, він констатує факт. Жінка повільно опустила руки.

— Ми або одна команда, Сирено, або ти сама по собі, — додав Морган, стаючи поруч з ельфом. — Шукай свої скарби самотужки, але я сумніваюся, що ти довго протягнеш тут сама. Ми нікого не тримаємо силоміць.

Морган підійшов до Дзіна і одним рухом розрізав мотузки на його зап’ястях.

— Ти вільний. Можеш іти, — спокійно мовив він. — Якось впораємося самі. І... вибач за це все.