Розділ 14

— Не треба було сюди йти, — Морган понуро дивився на закривавлену пов’язку Велеслава, і кожна пляма на ній була для нього німим докором. — Пригод мені захотілося... дурень!

— Взагалі-то, це я запропонував перевірити руїни, — заперечив ельф, намагаючись знайти зручне положення, щоб біль у спині трохи вщух. — Не починай знову звинувачувати себе у всьому на світі, Моргане. Це втомлює більше, ніж рана.

Сирена, яка весь цей час спостерігала за ними, то за винуватим обличчям Моргана, то за блідим, але впертим ельфом, нарешті не витримала і видала:

— Нарешті я зрозуміла, чому ти, красунчику, на мене навіть не дивився і вдавав із себе неприступну скелю. Ви обоє з цих... солодких хлопчиків.

— Це ти про що? — нахмурився Морган, поки Оцелот поряд видав короткий смішок.

— Ти прекрасно розумієш, про що я. Ви спите разом, — вона кивнула на них обох.

Велеслав, який іноді забував про людські метафори й двозначності, сприйняв її слова занадто буквально.

— Звідки ти знаєш, що ми спали разом, утрьох? — запитав він, згадуючи їхню останню ночівлю.

— Ви ще й утрьох спали?! — Сирена здивовано підняла брову, переводячи погляд на Луну.

— Спали в прямому сенсі цього слова, заплющили очі й бачили сни, — втрутилася Луна, хоча її губи вже зрадницьки тремтіли від стримуваного сміху. — Велеслав іноді сприймає все надто буквально... І взагалі, я його дружина.

— Ти? — Сирена окинула дівчину недовірливим поглядом. — Щось слабо віриться.

— Це ти на що натякаєш? — Луна примружилася.

— Ти не повіриш, Сирено, але Морган і Велеслав, вони просто друзі, — Оцелот розсміявся, насолоджуючись абсурдністю моменту.

— Найкращі друзі, — Морган виправив Оцелота.

— Друзі? Без вигоди, без зобов’язань і навіть без тілесного задоволення? Маячня, — скривилася Сирена.

Нарешті вони ступили на бруківку самого міста, сподіваючись, що ланцюг смертельних пасток залишився позаду. Навіть через сотні років покинуте поселення не потребувало смолоскипів. Блакитні кристали, вмонтовані у стіни як світильники, справно виконували свою роботу, заливаючи м’яким примарним світлом кожен будинок, вулицю та вузький провулок. Побоювання Луни побачити тут гори мумій чи скелетів не справдилися. На відміну від величного ельфійського Адрайеля, раса дворфів, очевидно, згасала природним шляхом — тихо й поступово. Лише товстий шар пилу свідчив про те, що життя давно покинуло ці кам’яні зали.

— Цікаво ось що, — тихо мовив Оцелот, озираючись на величні арки. — Місто щось приховує. Те, що Кривотворець послав за нами своє творіння, лише підтверджує це. Він є найстаріший із Вищих, він прийшов із минулого циклу і ще бачив дворфів у розквіті їхньої могутності.

Велеслав мовчки кивнув, погоджуючись. Його погляд ковзав по фасадах, намагаючись відшукати серед житлових кварталів щось, що нагадувало б архів чи бібліотеку.

— Мене більше цікавить їхня скарбниця, — хмикнула Сирена, не приховуючи хижого блиску в очах.

— А нас — місце, де вони зберігали знання, — сухо відрізав Велеслав.

— Чи зброя... — додав Морган.

— Ну що ж, будете тягнути на собі металобрухт і макулатуру, — Сирена явно не розділяла їхнього ентузіазму щодо високих цілей.

 — Стійте. Ви чуєте? — Велеслав різко зупинився, здійнявши руку, закликаючи до тиші.

Він завмер, ельфійське сприйняття вловило ледь чутний шурхіт. Група заціпеніла. З одного боку пролунав глухий стук, наче щось важке впало у пітьмі провулка; з іншого — почулося швидке дріботіння ніг.

Морган першим зорієнтувався, хто саме міг мешкати в цих вогких руїнах.

— Мерзенні, паскудні гобліни! — просичав він, вихоплюючи меч.

Його погляд метався між темними завулками. На мить у густій тіні спалахнула пара білих очей, які вп'ялися в непроханих гостей і миттєво зникли. Судячи з того, як низько над землею блимнули ці нелюдські зіниці, істота була невисокого зросту.

Напруга в повітрі стала майже відчутною. Ніхто не наважувався зробити крок.

— Може, вони втекли? — пошепки запитала Луна, не зводячи очей із темряви в очікуванні нападу.

— Забирайтеся геть, кляті наземні демони! Вам не пройти повз вартового Дзіна! — голос, що пролунав згори, намагався здаватися грізним, але в ньому виразно бриніли нотки страху. Дивне звучання: воно здавалося водночас і дорослим, і підлітковим.

За мить на даху напівзруйнованої будівлі з'явився і сам власник голосу.

— Що це за істота ? — щиро здивувався Велеслав, розглядаючи постать.

На краю покрівлі стояв невисокий хлопець, десь по груди дорослій людині. Обличчя підлітка дивно поєднувалося з рисами зрілого чоловіка, а шкіра, бліда, як перший сніг, була поцяткована темно-блакитними візерунками, які слабко мерехтіли в темряві, нагадуючи бліде сяйво фосфору.

 Одягнений він був просто: темного блакитна безрукавка та широкі штани. Проте найдивнішим були два невеликих прозорих крильця за спиною, що ледь помітно тріпотіли.

— Дивина... Ніколи не бачив нічого подібного, — пробурмотів Оцелот, не ховаючи здивування.

— Забирайтеся геть, демони! — знову вигукнув Дзін. Голос його тремтів, попри всі зусилля додати загрози. — Інакше...

— Інакше що? — перебив його Велеслав після короткої паузи. Ельф ледь помітно всміхнувся, розуміючи, що це мале створіння саме не має уявлення, що робитиме далі, якщо вони відмовляться піти.

— Ну чому, чому це мало статися саме на моєму чергуванні? — ледь чутно прошепотів Дзін собі під ніс.

Він міцно стиснув руків’я кинджала обома руками й заплющив очі, націлившись у бік «демонів».

— Загину як герой... — бурмотів він, намагаючись підбадьорити себе. — Будуть у місті про мене балади складати. Хоробрий Дзін, пішов у бій один... загинув у бою він!

Прозорі крила за його спиною раптом затріпотіли й збільшилися в розмірах. Видавши щось середнє між бойовим криком і писком розпачу, хлопець стрімко кинувся в атаку. Він летів із заплющеними очима, виставивши кинджал поперед себе, наче таран... поки не зустрівся з кулаком Луни. Короткий, точний удар миттєво відправив «героя» у глибокий нокаут.