Розділ 12

Велеслав зосереджено вдивлявся то в нерухому гладінь озера, то в величну статую дворфа. Була його черга чергувати, тож він мав цілих дві години, щоб у цілковитому спокої розгадати цю підземну загадку. Магія гірських жителів завжди була специфічною, але навіть вона підкорялася законам логіки.

Дворфи майстерно грали на людських стереотипах, розставляючи свої пастки. Першим ділом випадковий мандрівник бачив глухий кут і безвихідь. Ті, хто був хитрішим, помічали віддзеркалення в озері — омріяний вхід. Згадуючи дитячі казки про таємні проходи під водою, вони стрибали в обійми смерті. Але Велеслав уже зрозумів: озеро — це лише ілюзорна приманка.

Вирішення мало бути на поверхні. Дворфи — підземний народ, чий зір докорінно відрізнявся від людського. Вони ідеально бачили в напівтемряві, де цілком вистачало м’якого сяйва срібних сталактитів. Ельф перевів погляд на вогнища двох таборів та смолоскипи, що заповнювали печеру різким, неприродним світлом і густими тінями.

— Так просто і так складно водночас, — Велеслав ледь помітно посміхнувся кутиком губ.

Він озирнувся на друзів. Оцелот або справді дрімав, або майстерно вдавав сон, застигнувши в розслабленій позі. Луна майже з головою загорнулася в теплу ковдру, намагаючись сховатися від підземної вологи. А Морган... Велеслав тихо підійшов до нього і дбайливо поправив ковдру, яка вже встигла сповзти на холодний камінь.

Ельф перевів погляд у бік мародерів. Там теж не спали: черговий удавав, що стежить за безпекою, хоча насправді він, за наказом Сирени, не зводив очей з їхнього табору.

Велеслав повернувся на свій камінь, вдивляючись у напівтемряву печери. Він помітив рух — до нього наближалася Сирена. Вона йшла одна, залишивши своїх людей біля вогнища.

— Щось хотіла? — спокійно запитав Велеслав, навіть не повернувши голови.

— Взагалі-то, так, — на обличчі Сирени з’явилася хижа посмішка. — Тебе.

— Ну, ось я. Що далі?

— Та годі тобі, красунчику, — Сирена підійшла впритул, обдавши його ароматом хвої та шкіри. — Ти ж явно хочеш чогось більшого, ніж просто овочеве рагу. Сумуєш тут на самоті... То чому б нам не розважитись?

— Добре, — відповів Велеслав. Він помітив, як її очі хтиво заблищали від уявної перемоги. — Поплаваємо голяка в тому озері. Стрибай перша, а я наздожену.

— Жарти жартуєш, — фиркнула жінка, миттєво втративши грайливий настрій.

— Розважаюсь, — холодно відрізав ельф.

— Нащо вони тобі? — Сирена кивнула в бік сплячих друзів. — З твоїми знаннями та моїми силами ми б усе зробили самі й поділили скарби без зайвих ротів. А потім, можливо...

— Твоїми силами? — Велеслав нарешті подивився їй в очі й ледь помітно посміхнувся. — Жарти жартуєш? Твої люди кинуть тебе при першій же реальній загрозі. Вони тут лише заради золота, а не заради тебе. А мої люди... — він на мить замовк, —... вони, це єдине, що має значення в цій печері.

 — Сирено, — почувся раптом розслаблений і трохи глузливий голос Оцелота. — Якщо тобі вже так кортить розваг... я завжди вільний. Заради такої справи готовий навіть пожертвувати своїм безцінним сном.

Жінка роздратовано змірила його поглядом, а потім востаннє подивилася на незворушного ельфа.

— Як знаєш. Ти багато втрачаєш, красунчику, — кинула вона Велеславу і, гордо випрямивши спину, попрямувала до свого табору.

— Ти давно її знаєш? — тихо запитав Велеслав, коли Оцелот підійшов і вмостився поруч на камені.

— Мали кілька спільних справ у минулому, — Оцелот з ледь помітною посмішкою дивився вслід Сирені. — Повір, вона значно хитріша, ніж здається на перший погляд. Її не варто недооцінювати.

Трохи витримавши паузу, Оцелот глянув на бліде сяйво сталактитів.

— Хіба не час тебе замінити?

— Зараз мала бути черга Луни, — відповів Велеслав. — Але хай спить. Я почергую замість неї, їй потрібні сили.

Оцелот перевів погляд на Моргана та Луну, які мирно сопли під ковдрами.

— Лягай спати, хлопче. Тепер я почергую, — він дружньо поплескав ельфа по плечу. — Мені багато сну не потрібно, природа в мене така. А ти маєш відпочити. Ти потрібен нам зі світлою головою, а не виснаженим.

— Впевнений? — запитав Велеслав, пильно вдивляючись в обличчя бога-вигнанця.

— Іди вже, — коротко кинув той, зручніше вмощуючись для нагляду за печерою.

Велеслав не став сперечатися. Він повернувся на своє місце і ліг поруч із дружиною. Глибокий, безхмарний сон накрив його вже за кілька хвилин під пильним наглядом Оцелота 

 Зранку, швидко перекусивши та зібравши речі, загін завмер у очікуванні. Напруга в печері була майже відчутною на дотик.

— Ну що, розумнику? Куди далі? — порушила тишу Сирена, поправляючи червоний пояс на талії.

— Гасіть вогонь, — спокійно відповів Велеслав, дивлячись на тліюче багаття.

Люди Сирени неохоче закидали землю на вугілля.

— Смолоскипи теж, — додав ельф.

— Щоб ти нам у темряві горлянки перерізав, гостровухий виродку?! — вибухнув один із найманців, хапаючись за руків’я ножа. — Не дочекаєшся! Показуй шлях, поки ми добрі.

Морган зреагував миттєво. Перш ніж мародер встиг витягнути зброю, хлопець зробив крок уперед і врізав йому кулаком під дих. Той аж зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря. Банда Сирени миттєво вихопила мечі, почулося грізне брязкання сталі.

— Ще раз назвеш його так, і станеш виродком без вух... — пригрозив Морган.

— Нам усім треба заспокоїтися і згадати, навіщо ми тут, — Оцелот примирливо підняв руки, стаючи між групами.— Тільки злагоджено ми дістанемося цілі.

Запала важка хвилина тиші. Сирена нарешті змірила поглядом своїх людей і холодно наказала:

— Сховайте мечі. І гасіть смолоскипи. Хутко!

Коли останнє помаранчеве полум’я згасло, печеру наповнило примарне блакитне сяйво сталактитів. Коли зір Велеслава адаптувався до напівтемряви, він впевнено вказав на далеку стіну:

— Там. — А потім на протилежний бік: — І там.