Розділ 10

Колись величне місто дворфів, назву якого час стер із пам'яті смертних, ховалося в глибокому розломі Сніжних Гір. Архітектура, вирізьблена прямо в скелі, вражала своєю грубою майстерністю. Низькі хатини з маленькими вікнами здавалися іграшковими, хоча для самих господарів вони, певно, були цілком просторими. Поруч височіли споруди, схожі на храми чи багаті гільдії, а в самому центрі, мов кам'яний титан, піднімався Королівський палац — найвища і наймасштабніша будівля міста.

На стінах досі збереглися фрески: бородаті воїни у застиглому русі то вели запеклі битви, то гучно святкували перемоги. Місто давно вичистили мародери, залишивши по собі лише голі стіни, проте судячи з невеликої групи людей неподалік, надія відшукати забутий сховок ще жевріла в чиїхось серцях.

— Груба, мертва краса, — тихо промовила Луна, намагаючись підібрати влучні слова.

Велеслав мовчки роздивлявся розмальовані стіни. Можливо, цей холодний камінь нагадував йому руїни ельфійського Адрайеля.

— Може, заглянемо до палацу? — запропонував Морган, вдивляючись у темряву головної брами.

— Та ділянка зайнята, хлопче! — від групи шукачів скарбів відокремилася постать і попрямувала до них.

Це була висока, струнка жінка з граційною поставою воїтельки. Її обличчя з високими вилицями та впевненим поглядом яскраво-зелених очей обрамляло густе волосся кольору воронячого крила. Вуха видавали в ній напівельфійку — людські, але з ледь помітним, делікатним загостренням.

На шиї виблискувало чорне татуювання звивистого дракона. Потемніла шкіряна куртка поверх розстебнутої білої сорочки, тугий корсет і шкіряні штани підкреслювали її фігуру, а яскраво-червоний пояс утримував важку шаблю з витонченою рукояттю. Численні персні на пальцях приховували тонкі шрами — сліди багатьох битв.

— Оу, Оцелоте, — жінка, здається, була рада бачити старого знайомого. — Я думала, ти вже не займаєшся... «археологією».

— То ось як це тепер називається, — хмикнув Морган, оглядаючи розграбовані руїни.

— Сирена? З моря — та у шахти? Неочікувано, — Оцелот склав руки на грудях, скептично піднявши брову.

— А це хто? Невже... — Сирена примружилася, розглядаючи Велеслава, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. — Ельф. Та ще й який красунчик.

Луна миттєво нахмурилась, помітивши, як жінка недбалим жестом розстібнула верхній ґудзик на своїй сорочці, явно намагаючись привернути увагу ельфа.

 — Дивись, не застудися тут на протягах, — з удаваною турботою застерегла її Луна, міцніше стискаючи лікоть Велеслава.

— Ой, маленька, не турбуйся. Тут раптово стало надто гаряче, — Сирена підійшла впритул, обдавши їх ароматом дорогого тютюну та морської солі. — То хто ж твої нові друзі, Оцелоте?

— Це мої люди. Це все, що тобі треба знати, — відрізав той.

«Яка ще маленька?! Ти на що натякаєш? Ходиш тут, трясеш своїми... своїми великими... динями і гадаєш, що тобі все дозволено?!» — Луна подумки вже закипала, ледь стримуючись, щоб не вилаяти зухвалу піратку вголос.

— Якісь вони надто зелені, — хмикнула Сирена, ковзаючи поглядом по Велеславу. Ельф, здавалося, перетворився на крижану статую: він дивився крізь жінку, наче вона була порожнім місцем.

— Тож, може, домовимось? Нам треба оглянути палац, — втрутився Морган, намагаючись повернути розмову в ділове русло.

— Може... — загадково промовила Сирена, — але не безкоштовно.

— Скільки? — Морган уже потягнувся до гаманця, розраховуючи на звичайний відкуп.

— Оу, не в грошах справа, — Сирена раптом зобразила на обличчі надмірну, майже материнську турботу. — Я напівкровка, і мені дуже шкода, що наша раса вимирає. Тому одна ніч із цим красенем-ельфом задля «збереження виду» буде цілком достойною платою.

В повітрі зависла така тиша, що було чутно, як десь у глибині шахт падає крапля води. Луна на мить оніміла від такої нахабності, а рука Моргана так і завмерла на гаманці

— Що ж, гадаю, ця ціна занадто висока, — раптово перервав тишу Велеслав. — Мої страждання не коштують так мало. Ходімо, пошукаємо інше місце, може, знайдемо щось справді цікаве.

Оцелот гучно зареготав, оцінивши іронію. Велеслав спокійно взяв Луну за руку і повів за собою в протилежний від палацу бік. Оцелот та Морган, перезирнувшись, рушили слідом.

— Міцний горішок. Але ми ще подивимося, як довго ти не розколешся, — кинула їм у спину трохи ображена Сирена, поспіхом застібаючи верхні ґудзики на сорочці.

Коли вони відійшли на достатню відстань, Луна нарешті вибухнула:

— Ну ви чули? Ви це чули?! Я зараз повернуся і наб’ю їй пику!

— Не варто. Сирена набагато досвідченіший воїн, ніж ти, Луно, — все ще крізь сміх зауважив Оцелот.

— Але як нам тепер дістатися палацу? — задумався Морган, озираючись. — Не хотілося б влаштовувати зайву бійку з її людьми.

— Нам туди і не треба, — спокійно відповів Велеслав.

Морган здивовано глянув на друга:

— Як це не треба? Ми ж за цим сюди йшли.

— Усе це місто... мушу визнати, це найграндіозніша, найнеймовірніша і найбільша ширма, яку я коли-небудь бачив у своєму житті, — с захопленням відповів ельф

 — Чого це ти так вирішив? — з цікавістю запитав Оцелот, зупиняючись.

— Дивись сам: усе тут виглядає саме так, як люди уявляють побут дворфів. Ті самі люди, які практично нічого не знають про ельфів і вірять, що ельфицілими днями обіймались з деревами... — Велеслав скептично оглянув кам’яні фасади. — Раптом виявляється, що всі достеменно знають усе про расу, яка зникла ще раніше за мою. Це й навело мене на роздуми.

— Звучить логічно, але ж... — Оцелот замислився, потираючи підборіддя.

— Проведемо експеримент, — запропонував Велеслав і глянув на друзів. — Моргане, як, за легендами, з’являються на світ дворфи?

— Ну, це ж усім відомо. Вони народжуються з каменю. Магічна брила розколюється і... — Морган зустрівся з холодним, вичікувальним поглядом Велеслава і почав говорити дедалі невпевненіше, розуміючи, яку нісенітницю верзе. — І звідти виходять... маленькі дворфенята... одразу з бородами. І починають щось там кувати... Кхм. Мда, якось воно тепер звучить не дуже переконливо.