Розділ 9

Шлях від столиці до Сніжних Гір мав зайняти два дні. Морган ретельно все спланував: маршрут, короткі перепочинки та місця для ночівлі. Дорогою все ще траплялися таверни, що приймали мандрівників, адже охочих дістатися руїн Королівства Дворфів не меншало. Навіть через сотні років після зникнення майстрів підземелля, людей не полишала надія відшукати серед каміння забуті скарби чи стародавні артефакти.

Морган, Велеслав, Луна та Оцелот вирушили вчотирьох. Попри всі вмовляння Либідь взяти хоча б невеликий загін, Морган залишився непохитним. Він наполягав, що їхня четвірка — найкраща охорона, яку можна уявити, а зайві люди лише привернуть непотрібну увагу.

— Ти вирішив їхати без своїх людей, Оцелоте? — запитала Луна, коли столиця залишилася позаду.

— Мої люди зайняті підготовкою до війни. Наразі це головне, — відповів він, недбало тримаючи поводи.

— До речі, що там Аспід? Виконала свою місію? — запитав Морган. Навіть згадка про цю «зміюку» викликала в нього неприємний холодок.

— Тут якраз усе чудово. Юного Вищого знайшли. Це Чорний Демон Оні на ім'я Котаро, — повідомив Оцелот. — Він уже встиг зіткнутися з Ханзо і, що дивно, вижив. Це свідчить або про неабияку силу, або про неймовірне везіння.

Оцелот хитро зиркнув на ельфа, який їхав мовчки.

— І що найцікавіше: разом із ним подорожує стара знайома Велеслава.

— Хто? — ельф здивовано підняв брови. Друзів чи бодай знайомих у нього було небагато.

— Злата, — засміявся Оцелот. — Тісний світ, чи не так?

 — Вона просто учениця магічної школи, яку відправили до Академії Лазурного Дракона, — сухо відповів Велеслав. — Я з нею навіть не розмовляв. Яка вона мені знайома?

— Хммм... А коли я її бачила, мені здалося, що вона тебе знає, — зауважила Луна, примруживши очі. — Та годі тобі, Велеславе, розповідай! Ви точно десь перетиналися. Вона натякала, що бачила тебе на кораблі чотири роки тому. Вона тоді була в клітці работорговця... Але її звільнили після того, як ті нелюди раптом перерізали один одного...

Луна раптово замовкла, наче її вдарило струмом. Вона різко повернула голову до ельфа.

— Зачекай... Чи це не був той самий работорговець Грок? Який тримав тебе три роки в полоні?

— Луно, — різко перебив її Морган, втручаючись у розмову. — Той мерзотник отримав те, на що заслужив. Не варто про нього навіть згадувати, він не вартий нашої уваги.

— Добре, добре, — хмикнула Луна.

Вона пришпорила коня, під’їхала до Велеслава ближче і, наче цитуючи рядки з дешевого пригодницького роману, загадково прошепотіла:

— Таємничий нічний месник має зберігати анонімність. Лише гострий кинджал, що виблискував у місячному сяйві, знає правду... Так само як і твої довгі гострі вушка.

 — Може, розкажеш нам краще про Айну, Оцелоте? — Морган змінив тему. — Наскільки вона сильна? Чи є в неї бодай якісь слабкості?

— Гординя, манія величності, безжальність... На жаль, ці слабкості не допоможуть у битві проти неї. Її регенерація практично робить її безсмертною, — відповів Оцелот, і його тон став незвично серйозним.

— Хіба не всі Вищі мають регенерацію і живуть віками? — здивувалася Луна.

— Ні. У кожного Вищого свої особливості. Хтось сильний в одному, хтось — у іншому. Деякі живуть століттями, інші — як звичайні люди. Коли вони помирають, їм просто знаходять заміну. Але Старші Вищі — це зовсім інша вагова категорія. Вони довгожителі, мають сили зцілення і колосальну силу. Проте Айна... її регенерація на межі неможливого. Рани гояться моментально. Я навіть не впевнений, що якщо відрубати їй голову, у неї не виросте нова, або тіло не притягне стару назад. І я зараз не жартую.

— Наче птах фенікс, — зробив висновок Велеслав.

— Саме так. Це, до речі, її друга подоба. Велетенський птах із живого полум'я. 

— То вона нездоланна... — Луна спохмурніла, міцніше стиснувши поводи.

— Ну, якби вона билася з Кривотворцем, я б поставив на неї. Але вона боїться його. Тому й шукає тих, хто зробить за неї цю брудну роботу, — зареготав Оцелот. — Вона недооцінила його колись, і тепер боїться, що в нього в рукаві прихований ще якийсь козир.

                               *****

Чим ближче вони підходили до Сніжних Гір, тим холоднішим і пронизливішим ставало повітря. На тлі нічного неба вже чітко проступали величні обриси хребтів. Компанія вирішила зупинитися в придорожній таверні, щоб перечекати ніч під дахом.

— Тобто як це — одна кімната?! — обурено нахмурився Морган, дивлячись на власницю закладу.

— Ми не столичний готель, — холодно відрізала господарка. Вона й гадки не мала, що перед нею стоїть король. — У нас всього три кімнати, дві вже зайняті. Не подобається — ночуйте надворі, там місця багато.

— Та годі тобі, братику, — втрутилася Луна з примирливою посмішкою. — Якось помістимося, не вперше. Це все одно краще, ніж замерзати в лісі.

— Ну добре, — пробурчав Морган. — Скільки?

— П’ять золотих, — кинула жінка.

Морган неохоче виклав монети.

— Сподіваюся, бодай ліжка у вас чисті?

— Чисті, — забираючи золото, господарка шкірилася жовтими зубами. — Бо їх немає. Постелено на підлозі.

— Якщо я знадоблюся — я тут, — кинув Оцелот, прямуючи до стійки. — Мені келих елю, пані!

Кімната виявилася спартанською: старі футони на підлозі виглядали відносно охайними, а з меблів були лише шафа та комод. Втім, головне багатство чекало в кутку — старий камін, де ще жевріло вугілля, і чимала купа дров поруч.

— Принаймні не замерзнемо, — оптимістично зауважила Луна.

Втома після довгого дня почала брати своє. Морган трохи ніяково тупцював посеред кімнати, оглядаючи підлогу та не знаючи, де примостити свій футон.

— Моргане, ну що ти як не рідний? — зиркнула на нього сестра. — Лягай біля Велеслава або біля мене. Головне — не між нами. Хоча... краще лягай з іншого боку від Велеслава. Оточимо його, щоб наш нічний месник не втік ловити злочинців або не повернувся до своєї таємної дружини...