Розділ 8

— Велеславе! — Луна обережно торкнулася плеча чоловіка, який задрімав у бібліотеці з важким фоліантом у руках. — Велеславе, прокидайся !

— Що сталося? — ельф розплющив очі й потер обличчя, намагаючись повернутися до реальності.

— Будь хоч трохи м’якшим до малого. Він уже пів дня тренується біля того опудала, очей не підіймає. Нехай перепочине.

Велеслав солодко позіхнув, не поспішаючи підводитися з крісла.

— То нехай відпочиває. Я тут до чого? Хіба я йому забороняю?

— Він не йде! Каже, що тренуватиметься, доки не досягне мети, — зітхнула Луна.

— Добре, — коротко відповів ельф, знову вмощуючись зручніше та заплющуючи очі.

— Я борщ зварила! — пригрозила Луна, вперши руки в боки. — І ніхто не отримає ні ложки, доки Сіроко на майданчику.

Помітивши, що погрози на Велеслава не діють, вона змінила тактику і додала з ноткою образи:

— Я ж старалася, а він стигне...

— Гаразд, — Велеслав нарешті підвівся, здавшись під переможну посмішку дружини. — Насипай. Спробую з’їсти якомога більше, може Моргану трохи залишу

— Велеславе!!!

— Та жартую я, — ельф ледь помітно всміхнувся.

Він вийшов із бібліотеки і попрямував до тренувального майданчика. Сіроко й справді працював на межі: обличчя почервоніло, на лобі виступив піт, а погляд був прикутий лише до цілі. Камінець уже майже долітав до опудала, щоразу падаючи все ближче до солом’яних ніг мішені.

— Сіроко, якщо ти впадеш тут від виснаження, це не допоможе тобі опанувати стихію швидше, — спокійно промовив Велеслав, зупинившись поруч.

 — Але в мене вже майже вийшло! — заперечив Сіроко, тремтячою рукою витираючи піт із чола. Він важко дихав, але очі все ще горіли впертістю.

— Можливо, і вийшло б, якби в тебе лишилися сили. Знай свою межу і вчися правильно розподіляти свої сили, — Велеслав не зводив очей з учня, доки той нарешті не кивнув, визнаючи поразку. — А тепер іди мий руки. Луна приготувала борщ спеціально для тебе. Ти ж не хочеш її засмутити?

— Борщ?! — при згадці про цю страву очі малого заблищали яскравіше за будь-яку магію, і він чимдуж побіг виконувати наказ.

Велеслав затримався на майданчику, дивлячись на обрій. Десь там, за лінією неба, ховався Темний Ліс, де Вищі готувалися до великої війни. З кожним днем передчуття того, що спокій добігає кінця, ставало дедалі важчим. Але поки був час... Ельф вирішив насолодитися цією миттю спокою і рушив до їдальні.

У залі вже панувало пожвавлення. Морган сидів за столом у передчутті обіду, поки Луна розливала парувату страву по тарілках.

— Як гарно пахне! — зауважила Либідь, сідаючи поруч із чоловіком.

Сіроко, який уже встиг вмитися, дивився на свою порцію так, наче це був найбільший скарб у Крáїні. Велеслав мовчки зайняв своє місце.

— Я вже майже все підготував. Післязавтра вирушаємо, — повідомив Морган, на мить відірвавшись від їжі. Його голос звучав зібрано й серйозно.

— А як же Сіроко? — запитала Либідь, зиркнувши на хлопчика.

— Йому буде чим зайнятися найближчим часом, — ельф кивнув у бік учня. Той, не відриваючись від ложки, лише інтенсивно закивав на знак згоди.

— Дуже смачно! — вигукнув Сіроко, з'ївши першу порцію.

— Дякую, я старалася, — усміхнулася Луна, задоволена результатом.

Вперше за довгі роки Сіроко їв справжній домашній борщ із таким апетитом, що Луні довелося без зайвих слів насипати йому ще одну повну порцію.

— Тож скільки охорони поїде з вами? — запитала Либідь, повертаючи розмову в ділове русло.

— Охорони? — здивовано перепитав Морган.

— Звісно. Ти король, Моргане. Не можна просто так подорожувати без супроводу. У королівства вистачає ворогів, які тільки й чекають на твою необачність.

Ця ідея Моргану зовсім не подобалася. Він планував подорож у вузькому колі: він, Велеслав та Луна. Нудна охорона, яка стежитиме за кожним його кроком, у плани не входила.

— Гадаю, зайвий тягар нам не потрібен, тому... нуль охорони, — невпевнено відповів Морган, але, зустрівшись із суворим поглядом Либідь, швидко додав: — Ну, може, двох?

— Спокійно, найкраща охорона вже тут, — двері їдальні розчинилися, і всередину по-хазяйськи зайшов Оцелот.

— Як ти сюди потрапив? — здивувалася Либідь, насупивши брови.

— Через двері. Хіба Ваша Величність цього не помітили? — Оцелот розплився у зухвалій посмішці.

— Я не про це! Як ти пройшов повз варту у замку?

— Харизма відчиняє будь-які двері, — зареготав він, сідаючи за стіл і показово кашлянув, натякаючи на порожню тарілку.

Луна тяжко зітхнула, але все ж насипала ще одну порцію борщу для несподіваного гостя.

— Країною пішов слух, що король збирається у Втрачене Королівство Дворфів. І я подумав, що мої таланти можуть стати вам у пригоді.

Морган швидко прикинув: компанія Оцелота з його дурними жартами все одно краща за загін мовчазних гвардійців.

— Домовилися, — швидко відповів король. — Якщо маєш бажання, можеш зайняти місце охорони.

— Але серйозно, Оцелоте, — голос Велеслава звучав спокійно, але проникливо. — Зрозуміло, що тебе це зацікавило. Питання в іншому: чому?

— Чесно кажучи, це звичайне передчуття, якому я довіряю вже багато сотень років, — відповів Оцелот. — А оскільки ви завжди знаходите пригоди на свої дупи, то я впевнений: там ми точно щось відкопаємо.

— Не надто переконливий аргумент, — зауважив Велеслав, проте більше не питав, розуміючи, що Анаксагор навряд чи скаже більше.

— Сотні років?.. — тихо прошепотів Сіроко, з острахом дивлячись на Луну. — Хто цей дідуган?

— А це що за тоненький голосок? — Оцелот наче тільки зараз помітив малого і знову зареготав. — Ба який! Моргане, Велеславе, хто з вас його народив?

Морган лише закотив очі до стелі.

— Чоловіки не народжують дітей, — цілком серйозно відповів Сіроко, виправляючи гостя. — Їм не дозволяє це зробити пісю...

— Сіроко! Ми всі в курсі! — Луна миттєво перебила малого, перш ніж він встиг закінчити. — Не знала, що вас у школі вже такому вчать.