Розділ 6

                           ******

— Ну що, як усе минуло? — запитала Либідь, коли вони повернулися.

Морган із Велеславом пройшли до столу, а Сіроко, як завжди, тримався на крок позаду вчителя, наче його тінь.

— Та як... Єпископ явно не збирається зупинятися, — зітхнув Морган. — Як гадаєте, у нього справді були видіння від Айни, чи це все вистава?

— Це не має значення, — відрізав Велеслав. — Ми повинні дотримуватися нашої стратегії, попри будь-які «знаки» жреців.

Либідь задумливо поглянула на ельфа.

— Мені тут спало на думку одне питання... Хотіла дізнатися, що ти про це думаєш, Велеславе. Коли я їхала з дипломатичним візитом через Сніжні гори, то чула від місцевих цікаву легенду. Кажуть, колись у серці тих скель було місто дворфів. Вони славилися вмінням кувати магічну зброю, здатну вбивати навіть богів. За що, власне, і поплатилися. Ти щось знаєш про це? Чи це лише казки для мандрівників?

Велеслав на мить замислився, перебираючи в пам'яті знання свого народу.

— Насправді про дворфів відомо небагато. Вони зникли значно раніше, ніж занепав мій народ. Те, що вони були неперевершеними ковалями — правда. Але чи мали вони магічну зброю, здатну вбити Старшого Вищого... тут я не впевнений. Звичайного Вищого можна вразити і простою сталлю, якщо знати куди бити. А ось Старших, таких як Айна, — ні.

— Або таких, як Кривотворець, — додав Морган, мимоволі торкнувшись ефеса свого меча. Він досі пам’ятав битву в храмі Хачбей, де його зброя навіть не подряпала ворога. — Але до чого ти клониш, Либідь? Хочеш перевірити руїни, в яких уже побували тисячі мародерів та шукачів скарбів? Гадаєш, там щось лишилося?

Либідь лише знизала плечима, зберігаючи спокій.

— Не обов'язково саму зброю. Можливо, там збереглися креслення, записи чи рідкісні складові для її виготовлення. Будь-яка зачіпка варта уваги.

— У цьому є сенс, — погодився Велеслав. — Ми могли б з Морганом дослідити ці руїни. Це не розвідка у Темний Ліс, тому особливих проблем виникнути не повинно.

— Чудово! Я готовий, — очі Моргана азартно заблищали. Вперше за довгий час він відчув не обов'язок короля, а передчуття справжньої пригоди та можливість бодай на кілька днів вирватися з пастки паперових справ.

— Я б і сама залюбки пішла з вами, якби мій батько був живий... Він був надійним регентом, — із сумом промовила Либідь. — Але зараз залишити країну віч-на-віч із Єпископом надто небезпечно. Фотіос тільки й чекає, щоб ми всі повернулися спиною.

— Що ж, тоді я займуся підготовкою. Треба залагодити нагальні справи, і за два дні зможемо вирушати, — Морган з ентузіазмом підвівся. У його погляді, спрямованому на Велеслава, читався справжній азарт. Коротко кивнувши другу, він швидким кроком вийшов із кабінету.

Либідь провела чоловіка поглядом і тепло всміхнулася.

— Морган дуже скучив за вами. Йому корисно буде змінити королівські покої на похідне багаття і просто побути в колі друзів.

— Ми теж за ним скучили. Хоча Велеслав навряд чи в цьому зізнається, — хитро зауважила Луна, глянувши на ельфа.

— Чого це? — відразу заперечив той, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — Я теж скучив за другом. Просто війна та обов'язки завжди вносять свої жорсткі корективи.

                        ******

Після вечері втомлений Сіроко заснув майже миттєво, попри те, що розкіш нової кімнати його приголомшила. Величезне ліжко, гідне короля, і гардеробна, що за площею перевершувала весь його куток у школі магів, здавалися чимось нереальним. На стінах у позолочених рамах висіли майстерні картини з краєвидами природи та величних міст Крáйни.

Прокинувся він дуже рано, коли перші промені сонця зробили кімнату ще просторішою. Ліжко було неймовірно м’яким і злегка пружинило під кожним рухом. У голові Сіроко майнула пустотлива думка. Він підвівся, обережно визирнув за двері — у коридорі було порожньо й тихо.

Повернувшись, він заліз ногами на ліжко. Один обережний стрибок, другий... Сіроко розплився в усмішці. Він стрибнув ще раз, і ще, і ще! Малий завжди мріяв про таке, але в нього ніколи не було підхожого ліжка. Заплющивши очі, він уявляв, наче справді злітає, на мить зависаючи в повітрі. Це було відчуття повної свободи.

Він продовжував стрибати із заплющеними очима, аж поки не відчув чийсь погляд. Сіроко різко розплющив очі й ледь не впав, втративши рівновагу.

За кілька кроків від ліжка стояв Велеслав. Схрестивши руки на грудях, він абсолютно спокійно спостерігав за ранковою розвагою свого учня.

— Настрибався? — рівним голосом запитав наставник.

— Я... я... ліжко збивав! — випалив малий, гарячково намагаючись виправдатися.

— Поснідаєш — і на тренувальний майданчик. У дворі за замком, — коротко кинув Велеслав і, не змінивши виразу обличчя, вийшов із кімнати.

— Фух... — видихнув Сіроко, відчуваючи, як від переляку шалено калатає серце.

Сніданок виявився зовсім не королівським: звичайна вівсянка на молоці, узвар та духмяний пиріжок. Тренувальний майданчик знайти було неважко — його добре було видно прямо з вікон замку. Біля дерев'яних опудал для фехтування вже стояли Велеслав із Луною, про щось стиха розмовляючи.

— Не буду вам заважати. Тільки не перенапружуй малого, — усміхнулася Луна чоловікові, збираючись іти з майданчика. Вона кивнула Сіроко, підбадьорюючи його поглядом.

Велеслав залишився незворушним. Щойно Луна відійшла, він суворо глянув на учня.

— Ти маєш спершу навчитися захищати себе. Мертвий маг багато не вивчить, — голос ельфа звучав сухо й чітко. — Я у вісім років убив свого першого звіролюда. Життя в Темному Лісі було набагато небезпечнішим, ніж тут, у затишних стінах.

— Я готовий, — впевнено відповів Сіроко, хоча згадка про вбивство у такому юному віці змусила його здригнутися.

— Свою стихію ти вже знаєш. Я хочу, щоб ти скористався нею і вдарив по цій цілі, — Велеслав вказав на найближче опудало, обмотане цупкою соломою.