Розділ 4

Манара чекала на Сайрена серед руїн ельфійського храму неподалік від занедбаного міста Адрайеля. Колись ці стіни бачили розквіт ельфійської культури: сюди приносили фрукти, молоде вино та рідкісні самоцвіти як дарунки Вищим. Тут укладали шлюби й святкували дні весняного рівнодення. Тепер же на розбитих колонах неможливо було розрізнити обличчя колишніх богів. Лише біля вівтаря, наче знущання самого Колеса Долі, збереглося зображення богині Ліліель та Виродіала — вічне нагадування про гріх, що розірвав цей цикл.

За законом усіх епох, коли цикл добігав кінця, старі Вищі мали поступово відходити в тінь забуття, передаючи владу наступникам. Так згасли боги дварфів, так мало статися і з ельфійськими володарями. Але Айна вирішила «прискорити» хід історії. Вона вбила ельфійських богів, залишивши в живих лише Виродіала. Айна сподівалася, що він повільно гнитиме в нетрях лісу, ставши її трофеєм та живим уроком для кожного, хто посміє сумніватися: вона — вище за правила Колеса Долі.

Проте Верховна Богиня недооцінила Кривотворця. Замість того, щоб згаснути, Виродіал став прокляттям і паразитом циклу. Він міцнів там, де мав померти.

Коли Манара, Сайрен та Анаксагор осягнули масштаб того, що накоїли Айна та Ханзо разом з іншими юними Вищими, виправляти бодай щось було вже пізно. Єдиним виходом стало створення П'ятірки Старших Вищих— союзу, який мав стримати абсолютну узурпацію влади Айною. Бачачи, як Ліс перетворюється на Темний і проклятий край, Айна намагалася знищити свою помилку, посилаючи десятки героїв та молодших богів на вбивство Кривотворця. Всі вони зазнали ганебної поразки.

Саме тут, у серці зруйнованого храму, після остаточного винищення ельфійського народу, Манара здійснила неможливе. Вона зібрала останні крихти ельфійської магії, що ще тріпотіли в повітрі, і скріпила їх власною суттю, не даючи їм розчинитися в небутті. Тут, на древньому кам’яному вівтарі, вона створила ельфійське немовля. Хлопчика, якого назвала Велеславом.

 Він мав стати ідеальною зброєю, без емоцій. Холодною стрілою в руках Вищих, випущеною лише з однією метою — вразити серце Кривотворця і зникнути в небутті. Жодних емоцій, жодних сумнівів, лише бездоганне виконання вироку.

Проте Манара вирішила інакше. Всупереч планам Айни, вона подарувала ельфійському немовляті волю та право вибору. Це рішення не просто ускладнило навчання Велеслава, воно перетворило контроль над емоціями на витончене катування для хлопчика, який відчував світ надто гостро. 

 За роки виховання сталося те, чого Манара неочікувала: вона прив’язалася до свого творіння. Богиня вперто переконувала себе, що це лише тимчасова слабкість, спричинена втратою частини її божественної сили, яку вона вклала у Велеслава, щоб утримати його в цьому циклі Колеса Долі. Вона гадала, щойно ельф виконає наказ і зникне — сили повернуться, а цей болісний сентимент розвіється, як ранковий туман.

Але її ілюзії розбилися під час грози та виснажливих тренувань з опанування блискавок Велеслав занедужав. Кілька днів малого ельфа кидало в жар, лихоманка випалювала його тіло, а Манара вперше в житті пізнала справжній жах. Думка про те, що він може просто померти від звичайної хвороби, вдарила по ній сильніше за будь-яку блискавку. Сидячи біля його ліжка і співаючи давні ельфійські колискові, які колись чула від Ліліель, вона усвідомила страшну істину: вона хоче, щоб її «син» жив своїм життям, а не згорів у вогні чужої війни.

Проте Вищі ніколи не порушують угод. Домовленість була скріплена: Манара мала забрати свою магію з тіла Велеслава одразу після перемоги над Кривотворцем. А це означало миттєву смерть для ельфа. Цей закон був непорушним навіть для богів.

Манара була єдиною, хто насправді розумів механіку Колеса Долі. Вона не бачила майбутнього, як вважали інші, — вона прораховувала нескінченні ланцюги наслідків та ймовірностей. І в кожному з цих варіантів, у кожному можливому фіналі Велеслав гинув. Шляху до порятунку не існувало.

Коли Велеславу виповнилося чотирнадцять, Манара відкрила йому правду. Вона розповіла про його призначення, про неминучу битву і про те, що перемога принесе йому лише смерть. Дізнавшись, що він — лише приречена на заклання жертва в іграх богів, юний ельф не змирився. Він втік із Темного Лісу.

 Велеслав плекав ілюзію, що тиша це його найкращий захист. Він був переконаний: якщо не торкатися магічних джерел, Манара та інші Вищі ніколи не вирахують його місцезнаходження. Ця віра була настільки непохитною, що навіть потрапивши в рабство, він не здався. Жахливі побої работорговців, голод і приниження не змусили його випустити бодай іскру своєї сили. Він обрав біль, аби тільки не дати Вищим знайти себе.

Проте Манара завжди була поруч і все бачила. Частина її суті пульсувала всередині ельфа, наче невидимий маяк, що прошивав простір і час. Вона спостерігала. Богиня була впевнена, що Велеслав рано чи пізно зламається, змириться зі своєю долею та повернеться до навчання, аби полегшити свої страждання та виконати своє призначення. Але минуло три роки, а його дух залишався міцнішим. Ця впертість водночас вражала й лякала її.

А потім його викупив з рабства юний лорд Морган Вульфхарт. Манара зверхньо спостерігала за цим, чекаючи, коли Велеслав пізнає всю гниль та підлість людської знаті й остаточно розчарується у світі смертних. Натомість вона побачила те, що не піддавалося її божественній логіці: як двоє сімнадцятирічних юнаків, забувши про титули та походження, будують «фортецю» на старому дубі в саду Вульфхартів.

 Але справжній удар чекав на Манару пізніше. Велеслав таки використав магію, але не для того, щоб врятувати власне життя. Ні. Він закликав силу, щоб витягнути з пазурів Ватажка звіролюдів свого єдиного друга. Людину.

Саме заради Моргана та його сестри Луни ельф добровільно повернувся до Манари. Він прийшов не як покірний інструмент Вищих, а як чоловік, що прагне сили, аби захистити тих, кого любить, від тіні Кривотворця. Манарі не подобалася ця мотивація — вона здавалася їй надто земною й небезпечною, але вона змушена була визнати: любов виявилася ефективнішим стимулом, ніж будь-які накази та засоби переконання.