Розділ 2

— Непогано ти підсобив малому Сіроко, — зауважив Дейхан, переступаючи поріг кабінету Архімага.

— Я лише підштовхнув його у вірному напрямку, — не відриваючись від старого фоліанта, відповів Велеслав. — До речі, у цьому безладі, який ви називаєте «магічним складом», можна відкопати вельми цікаві речі.

Дейхан важко зітхнув, присідаючи на край столу.

— О так. Ці артефакти накопичувалися століттями. Колекція гідна королів, от тільки руки ні в кого не доходять навести там лад. Може, варто відірвати кількох учителів від занять?

— Ні, — відрізав Велеслав. — Хай тренують учнів. Зараз це питання виживання, а не естетики.

— Те саме казав і я. І всі Архімаги до мене, — хмикнув старий, хитаючи головою.

Велеслав на мить замислився, барабанячи пальцями по столу, а тоді в його різнокольорових очах блиснув вогник ідеї. Він підвівся й мовчки попрямував до виходу. Пройшовши довгими коридорами, Архімаг зазирнув до класу, де саме тривав урок для молодших учнів. Поява верховного мага викликала хвилю здивованих зойків — Архімаги рідко заходили до малечі без вагомої причини.

— Сіроко. За мною, — коротко кинув Велеслав.

Хлопчина підскочив, не розуміючи, чим завинив, але не наважився поставити жодного запитання. Навіть коли вони спустилися в глибокі, прохолодні підвали, Сіроко лише здивовано кліпав очима. Велеслав відчинив важкі дубові двері магічного складу. Перед ними постали нескінченні стелажі, завалені запиленими скринями та незрозумілими предметами.

— Твоє завдання на найближчі дні, — Велеслав обвів рукою приміщення, — навести тут лад.

— Я... я за щось покараний? — тремтячим голосом запитав учень.

— З чого ти це взяв? — ельф підняв брову.

— Ну... — хлопчик окинув поглядом фронт робіт, яких вистачило б на тиждень.

— Доступ до цього складу мають лише Архімаг та старші магістри. Як гадаєш, Сіроко, можливість торкнутися історії Ордену — це покарання?

Хлопець замислився, і страх у його очах змінився цікавістю.

— Ні... мабуть, ні.

— Отож. Розклади все по місцях. Якщо натрапиш на підозрілі або агресивні артефакти — негайно клич мене.

Велеслав залишив учня наодинці з пилом та магією, а сам піднявся нагору. Проте не встиг він зробити й кількох кроків коридором, як почув знайомий дзвінкий голос.

— Велеславе, ось ти де! — Луна з’явилася наче з повітря й миттєво опинилася в його обіймах. — Ти цілими днями стирчиш тут, а мені забороняєш допомагати! Мені набридло сидіти вдома, наче я якась кімнатна квітка!

— Я нічого тобі не забороняв, — усміхнувся Велеслав, цілуючи дружину. — Ти сама не виявляла бажання йти сюди зі мною.

— Як це? Ти ж казав... емм... — Луна відсторонилася і повчально підняла вказівний палець, намагаючись згадати якусь «цитату», але швидко здалася. — Ай, неважливо! Тепер я тут. Прийшла допомогти тобі ходити з похмурим обличчям і діловито бурчати: «Ці маги нічого не тямлять».

— Я так не кажу, — заперечив ельф.

— Але ж думаєш! Я тебе наскрізь бачу, — вона щиро розсміялася.

Велеслав поглянув на неї з хитрою іскоркою в очах.

— Ну, якщо ти справді хочеш допомогти... То у мене є для тебе особлива місія. Гадаю, вдвох разом з Сіроко впораєтеся швидше.

— Чудово! — зраділа Луна. — Покажу цим магам кілька своїх бойових прийомів з кинджалом, це їм точно не завадить.

— Пам’ятаєш, де вхід до складу магічних артефактів? Треба навести там порядок.

Якби йшлося про звичайне прибирання, Луна б точно влаштувала протест і лекцію про права жінок. Але словосполучення «магічні артефакти» подіяло на неї миттєво. В її очах спалахнув азартний вогник.

— Склад? Магічних артефактів? — повторила вона і потерла долоні. — Ну, що не зробиш заради коханого чоловіка...

                             *****

 Коли Луна переступила поріг складу, її очі мимоволі розширилися. Кількість мотлоху та товщина шару пилу вражали. Навколо височіли купи того, що вона подумки охрестила «штуковинами»: старезні фоліанти з пожовклими сторінками, пухирці з каламутною рідиною та химерні статуетки, що витріщалися з темряви.

— То ти — Сіроко? А я Луна, — представилася вона, помітивши хлопчину, який уже завзято порався серед завалів. — Велеслав сказав, що ми маємо вдвох навести тут лад.

Луна вже примітила кілька полиць, де крізь бруд виблискував метал. «Там точно є щось вартісне, — подумала вона. — Можливо, якийсь забутий кинджал чи навіть стародавня зброя».

— Тримай, — Сіроко з надзвичайно серйозним виглядом простягнув їй відро з водою та ганчірку. — Ми не можемо підвести Архімага Велеслава. Це відповідальне завдання, яке слід виконати бездоганно. Під моїм командуванням ми впораємося в рази швидше.

— Під твоїм командуванням? — Луна вигнула брову.

— Звісно. Я маг, ти — ні. До того ж, ти тут новенька. Тож головний я, це очевидно, — відрізав Сіроко так впевнено, наче зачитував статут Академії. — Починай із верхніх полиць. Якщо працюватимеш старанно, можливо, я замовлю за тебе слівце перед Велеславом. Тебе можуть підвищити з прибиральниці до прислуги.

— Який запаморочливий кар'єрний зріст... — проковтнувши смішок, промовила Луна. — А ти що робитимеш, командире?

— Перебиратиму артефакти й контролюватиму якість прибирання, — поважно відповів Сіроко, очевидно, навіть не підозрюючи, що перед ним дружина Архімага. — Немає часу на балачки! До справи!

— А ти точно впевнений, що саме ти тут головний? — Луна примружилася, підігріваючи гру.

— Я. І вже пояснив чому. Тим більше в мене є Знак, — хлопчик випростався, наче став на голову вищим.

— Знак? — щиро здивувалася вона.

Хлопець підозріло озирнувся, перевіряючи, чи ніхто не підглядає за дверима, і обережно закотив рукав. На його плечі красувалася дитяча копія татуювання Велеслава: вовк, що затято відгризає голову Рогатому Звіролюду. Малюнок був виведений якоюсь фарбою, що явно змилася б від першої ж ліпшої води, і виглядав по-дитячому наївно, але впізнавано.