Пролог: Історія Виродіала

                     *****Тоді*****

— Та ну годі тобі, Виродіале. Ці юні Вищі не такі вже й погані, — Ліліель глянула на коханого, і в її погляді спалахнуло м'яке магічне світло. — Коли прийде наш час, вони змінять нас так само, як ми колись змінили тих, хто був до нас.

Виродіал мовчки дивився на неї, і в його очах застигло німе обожнювання. Постать Ліліель була втіленням витонченого балансу між гнучкістю вербової лози та пружною силою дикої стихії. Висока талія плавно переходила в м’які лінії стегон, створюючи силует позбавлений будь-якої земної важкості. Її тонка золотаво-оливкова шкіра здавалася пелюсткою магнолії, що випромінює тепле внутрішнє сяйво.

На аристократичному обличчі з високими вилицями палали бездонні озерця бірюзових очей, у яких замість зіниць пульсував чистий ефір. Важкий каскад мідного волосся живими хвилями спадав нижче пояса, заплутуючи в собі пелюстки лісових квітів. Вона наче втілення первісної грації, де кожна лінія тіла дихала гармонією природи. 

— Я бачу їхнє єство, Ліліель. Пихатість, жадібність, хвороблива жага влади, — Виродіал повільно похитав головою, і його обличчя затьмарилося. — Вони підуть по трупах заради своєї мети. Ми ніколи не були такими.

— Вони навчяться чинити правильно. І наша дитина разом з ними, — Вища ніжно торкнулася свого живота, і цей жест змусив серце Виродіала стиснутися від передчуття. — Вони всі різні, а ти судиш про всіх лише по Айні. Поглянь на Манару — вона розумна, далекоглядна, в ній немає й натяку на жадобу до трону. Чи бешкетник Анаксагор — дай йому волю, і він втече за обрій, подалі від стін Золотого Палацу. А Сайрнен? Він спокійний, як удав, і навіть не зважає на провокації Ханзо, якому аби тільки з кимось побитися.

Виродіал опустив очі, намагаючись вгамувати тривогу, що ніяк не давала спокою. Дивне, липке передчуття стискало груди. Очі Айно... вони палали не просто магічним вогнем, у них відбивалася хижа, нестримна жага влади, яку неможливо втамувати.

Великий білий олень безшумно підійшов до Виродіала, довірливо ткнувшись мордою в плече Вищого. Той провів долонею по білосніжній шерсті, яка, здавалося, випромінювала м'яке місячне сяйво навіть серед білого дня. Вищий простягнув звірові соковите зелене яблуко; олень обережно взяв частування з рук і з'їв, вдячно примружившись.

— Мені час їхати, — тихо мовив Виродіал, легко скочивши на спину звіра. Титул ельфійського бога лісу накладав на нього обов'язки, які він не міг ігнорувати, навіть заради спокою вдома. Він посміхнувся Ліліель: — Повернуся, як тільки зможу.

— Я чекатиму на тебе в Золотому Палаці, — богиня посміхнулася у відповідь, і ця посмішка була останньою світлою згадкою про неї.

Виродіал прибув до Адрайеля — величного ельфійського міста, що було справжньою перлиною заповідних лісів. Білосніжні будівлі тут здавалися живими, у їхні стіни були вплетені квітучі лози, а повітря повнилося ароматом меду та стародавньої магії. Над містом височіли золоті статуї Вищих, а в серці Адрайеля розкинулася Бібліотека, де зберігалася кожна мить історії їхнього народу. Найвищою спорудою був Храм Богів, чий дах охороняли розправлені крила кам’яних грифонів.

Ельфи з глибокою пошаною схиляли голови перед Виродіалом, коли той проїжджав повз на своєму білосніжному олені.

— Де вона? — коротко запитав він у старійшини. У ельфів не було королів; їхнім життям керували мудреці, обрані самим народом.

Високий ельф похилого віку, вбраний у сріблясті шати, вклонився Вищому.

— У будинку. Ми знайшли її на березі річки, — старійшина вказав на сусідню оселю. — Дівчинку б’є лихоманка, вона досі не опритомніла. Ми не знаємо, як вона опинилася в лісі та хто на неї напав.

Виродіал зайшов усередину. На ліжку лежала людська дитина років чотирнадцяти. Її обличчя зблідло й укрилося холодним потом, а тіло здригалося в конвульсіях. Та найжахливішим було інше: біля самого серця з грудей стирчало руків’я кинджала.

Виродіал різким рухом витягнув лезо й негайно притиснув долоню до рани. М’яке золотаве сяйво розлилося по кімнаті, магія Вищого за лічені секунди затягнула розірвану плоть.

Дівчинка скрикнула й різко відкрила очі. Побачивши перед собою величного ельфа та могутнього рогатого Вищого, вона в жаху відсахнулася в куток ліжка.

— Не бійся, дитино. Ми не завдамо тобі шкоди, — лагідно промовив старійшина. — Ми лише хочемо знати, хто це зробив, аби повернути тебе додому.

Дівчинка налякано переводила погляд із кинджала на свої груди, де щойно була смертельна рана.

— Як тебе звати? — запитав Виродіал, і в його голосі почулася металева напруга.

— Елізабет... Елізабет Вульфхарт. Мої батьки купили землю неподалік лісу... — вона ледь не плакала. — Я просто хотіла побачити ельфів...

— На тебе напали ельфи? — здивовано перепитав старійшина.

— Ні. То були не ельфи й не люди...інші — вона вказала тремтячим пальцем на Виродіала. — У одного іншого, кинджал з’явився просто з повітря. Він кинув його в мене, і я впала в річку. Вони всі були... дивні. Такі самі, як він.

Лише в цю мить Виродіал відчув щось майже забуте. Біль. Він глянув на свою долоню — на шкірі залишився невеликий поріз. Мабуть, він необережно торкнувся леза, коли відкидав кинджал, не очікуючи, що зброя може його поранити. Звичайний метал людей чи ельфів не міг завдати шкоди Старшому Вищому. Це було неможливо.

Нічого не пояснюючи, Виродіал вийшов із будинку. Він скочив на оленя і, не гаючи жодної секунди, помчав назад до Золотого Палацу.

 Палац зустрів його мертвою тишою, що була гучнішою за крик. Виродіал повільно підіймався сходами до головного залу, і кожен крок віддавався жахливим передчуттям у серці. На мармурі лежало неживе тіло Дівари, богині любові та краси. Її колись бездоганна шкіра була понівечена жахливими опіками, що випалили саму суть її божественності. Неподалік, розпластавши зламані крила, застиг Арамель, бог небес. З його грудей стирчали руків'я кинджалів — точно таких, яким намагалися вбити Елізабет Вульфхарт.