Глава 5

5.1

Кірім, столиця Крайни, був найбільшим містом країни — живим серцем, де століттями билися пульси влади, інтриг і молитов. Величний замок королів височів над усім, його вежі й стіни пам’ятали війни, покоління королів і королев. У самому центрі міста стояв розкішний храм Богині Сонця Айни — золоті куполи сяяли навіть у похмурий день, а біля нього жерці в білих шатах цитували вчення своєї богині, їхні голоси лунали над площею, ніби молитва за мир, якого давно не було.

Біля маєтків і палаців майоріли герби різних впливових сімейств — яструби, ведмеді, леви, орли, дракони. Кожен символ — це історія, сила, амбіції. Сьогодні ввечері в палаці мала відбутися Рада Лордів: кандидати виступлять перед лордами, а вже через добу, після довгих роздумів, буде обрано того, хто сяде на трон.

Воїни Бейна вже були в місті — не просто вояки, а елітні. У коричневих важких обладунках, прикрашених ведмежим хутром, вони рухалися групами, пильні погляди, руки на руків’ях мечів. Багато хто з них воював проти ельфів під командуванням Бейна.

— Забагато тут вояків Бейна, — тихо помітила Либідь, оглядаючи вулицю з коня.

Морган лише кивнув.

Скоро вирішиться доля країни. Доля Бейна та Моргана.А тоді...  тоді Велеслав піде до відьми.

Морган подивився на друга — той сидів позаду, уважно розглядав місто, будівлю храму, герби на стінах. Погляд його був спокійний, але далекий — ніби вже бачив щось за горизонтом.

Нарешті вони зупинилися біля будинку, де мали жити, поки триває Рада Лордів. Старий, але міцний маєток — високі стіни, ковані ворота, вікна з кольоровим склом. Воїни Аргона одразу зайняли позиції навколо.

Морган зіскочив з коня першим. Велеслав спустився слідом — повільно, ніби кожен рух давався важко.

Либідь подивилася на них обох.

— Відпочивайте, — сказала вона тихо. — До вечора.

Морган і Велеслав зайшли всередину. Морган втомлено сів на диван, відчуваючи, як біль у плечі й ребрах пульсує в унісон з серцебиттям. Кімната була тихою лише віддалений шум міста за вікнами. Велеслав підійшов до каміна й просто простягнув руку — полум’я спалахнуло саме собою, яскраве й тепле, ніби слухняне.

Він стояв, дивлячись на вогонь, спина напружена.

— Коли покінчимо з Бейном, я одразу піду, — сказав він тихо, не обертаючись. — Ти це розумієш?

— Так. Розумію, — відповів він сухо, голос хрипкий від утоми й чогось ще, що стискало горло.

Велеслав повернувся — повільно, ніби кожен рух давався важко.

— Я просто хотів сказати, що я...

— ...я не буду прощатися, — перебив його Морган різко, стиснувши руків’я меча так, що аж почувся хрускіт пальців. — Я розумію, що ти йдеш. Але я не приймаю того, що ти маєш загинути в будь-якому випадку. Я знайду рішення. Не знаю де й як, але знайду.

Велеслав подивився на нього — довго і без слів. У його очах блиснуло щось — вдячність? Сум? Він не хотів сперечатися з Морганом.

— Даремно згаєш свій час, — відповів він спокійно — Але справа твоя.

Він зробив паузу, ніби збирав слова.

— Я лише хотів сказати, що я радий, що в мене є такий друг.

Морган ковтнув — горло стиснуло ще сильніше.

Велеслав ледь помітно кивнув.

— А тепер треба відпочити. Відчуваю, що вечір у Раді Лордів буде важкий.

Він піднявся сходами до своєї кімнати.

Морган залишився один — сидів, дивлячись у вогонь, кулак все ще стиснутий навколо руківки меча.

За вікном Кірім готувався до ночі, яка вирішить долю країни.

Рада Лордів відбувалася у головній залі королівського палацу Кіріму — величезному приміщенні з високою стелею, колонами з чорного мармуру й вікнами, що виходили на нічне місто. Два десятки лордів сиділи по центру за довгим столом, освітленим сотнями свічок. На чолі столу сидів Бейн — з виглядом, наче він уже король: посмішка впевнена, очі блищать холодним тріумфом.

Навколо — місцева знать, жерці Айни в білих шатах, охорона . Повітря у залі було важким.

Коли Аргон, Либідь, Морган і Велеслав увійшли до зали, Бейн лише посміхнувся — широко, хижо, ніби чекав саме цього моменту.

Вони зайняли свої місця. Велеслав став за спиною Моргана, бо за столом могли сидіти лише лорди та кандидати на престол.

Бейн першим заговорив — голос спокійний, але з ноткою здивування.

— Леді Либідь, дуже дивно, що ви прийшли у супроводі того, хто підозрюється у державній зраді.

Либідь підняла брову — ледь помітно.

— Зрадником? Дивно? Хіба ви не отримали листа, де пояснюється, що документи "зради" Вульфхартів — це підробка?

Деякі лорди кивнули — тихо, але помітно. Шепіт прокотився залом.

Либідь поклала на стіл два листи.

— Ось два листи. Один — підробка, така сама, як проти Вульфхартів, але вже на вас. Інший — зізнання Оцелота: як він підробив документи, хто замовник, кому передані. Вони вказують на вас.

Один із лордів нахилився вперед.

— Хіба можна вірити злочинцю?

Либідь відповіла спокійно:

— Не в тому справа. Це  доводить можливість підробки такого рівня документів. Це як мінімум треба було розібратися, а не одразу звинувачувати когось у державній зраді чи саджати у в’язницю.

Бейн усміхнувся — ще ширше, ніби все йшло за планом.

— Якщо це правда, то запевняю вас: винуватці будуть знайдені та покарані особисто мною.

Либідь підняла брову.

— Не сумніваюся.

Вона зробила паузу — і вдарила.

— Але мене ось що турбує. Чому за це мав відповідати своїм життям Морган Вульфхарт, якому на той момент було лише сімнадцять і який навіть не мав доступу до справ Вульфхартів? У людей може з'явитися хибне враження, лорд Бейн, що ви намагалися вбити кандидата на престол.

Зал зашепотівся — голосніше.

"А вона хороша", — подумав Морган, дивлячись на Либідь.

Бейн нахилився вперед — голос турботливий, але очі холодні.

— "Відповідати своїм життям"?Я навіть леді Еліс і пальцем не зачепив. Ви взагалі про що? Я тільки хотів захистити хлопця від ельфа, який вбив моїх людей та викрав юного Вульфхарта.