Глава 4

                             4.1

Велеслав стояв нерухомо, опустивши голову, дихання важке й уривчасте. Біль у ребрах пульсував з кожним вдихом, але він тримався — кинджал у руці, очі прикуті до землі.

Морган, опираючись на меч, ледве підвівся — кров текла з кутика рота, плече горіло. Він  подивився на Ма́нару — погляд повний люті й недовіри.

Ма́нара стояла спокійно, посох у руці, фіолетовий дим клубочився біля ніг. Повітря навколо неї стало холоднішим.

— Більше трьох років... ігор у хованки, — її голос був тихий, але пронизував, ніби лід. — І врешті ти знову скористався даром. Заради чого? Цього?

Вона вказала посохом на Моргана — жест повільний, зневажливий, ніби тицьнула в сміття.

Велеслав підняв голову — різнокольорові очі блиснули вогнем. Він подивився їй прямо в очі.

— Він мій друг.

Ма́нара розсміялася — голосно, холодно, наче крига тріснула в тиші ночі.

— Друг?! — її сміх лунав, ніби з глибини прірви. — Люди — зрадливі, брехливі, егоїстичні тварюки, повні жадібності й бруду. А ти для нього — лише забавка. Іграшка, яку він викине, коли набридне.

Морган сплюнув кров і огризнувся, голос хриплий від болю й люті:

— Мабуть, ти себе зі мною сплутала.

Ма́нара навіть не глянула на нього — погляд її залишався прикутий до Велеслава, наче Морган був порожнім місцем.

— Немає часу на дитячі ігри, Велеславе, — сказала вона холодно, ніби наказувала. — Ти йдеш зі мною. Продовжиш навчання. Зараз.

— Я нікуди не піду, — відповів Велеслав твердо, голос низький, але без тремтіння.

Ма́нара тяжко зітхнула — ніби втомлена мати перед неслухняною дитиною.

— Хіба я питала твоє бажання? — її тон став гострішим, наче лезо. — У тебе завдання важливіше за чергові політичні ігри й війни людей. Те, що наближається, знищить усе. І твого... друга... також.

Вона вимовила "друга" з такою зневагою, ніби це була лайка.

— Ти ж відчуваєш, як він набирає сили. Готується.  Ці звіролюди — лише розвідники перед головним ударом. Часу залишилося небагато...

Велеслав подивився на Моргана — довго, болісно.

— Я піду з тобою...

Ма́нара ледь кивнула — ніби чекала цього, кутики губ смикнулися в тріумфі.

— Чудово...

— ...коли допоможу їм, — продовжив Велеслав, не відводячи погляду від Моргана. Голос його став тихішим, але твердішим. — Я обіцяю: прийду одразу ж, коли допоможу їм. Я завершу навчання. І виконаю те, для чого ти мене готувала. Не буду тікати.

Ма́нара уважно дивилась на нього — секунди тягнулися, повітря ніби загусло. Потім перевела погляд на Моргана — холодний, оцінюючий, ніби зважувала, чи вартий він цієї затримки.

— Добре. Хай буде так, — сказала вона нарешті — Але пам’ятай: договір зі мною — непорушний.

Вона ступила крок назад. Тіло її знову огорнув чорно-фіолетовий туман — крила розкрилися, пір’я зашелестіло. Істота — напівптах, напівдракон — злетіла в нічне небо, зникнувши серед хмар з пронизливим криком, що лунав, ніби пророцтво.

Як тільки Ма́нара зникла в нічному небі — крила її істоти розсікли хмари й розчинилися в темряві, — Велеслав важко видохнув. Він похитнувся, тримаючись за ребра рукою, і повільно сповз спиною по стіні зруйнованої хати. Біль пронизував наскрізь, але він тримався — кинджал у слабкій руці, очі заплющені на мить.

Шкутильгаючи, спираючись на меч, як на милицю, Морган підійшов до нього й став поруч — теж притулився до стіни. Кров на губах, плече в ранах, але очі — живі.

Вони стояли мовчки хвилину — тільки важке дихання й далекий гомін битви, що стихала.

— Гарно ти його блискавками підсмажив, — нарешті сказав Морган тихо, з ледь помітною усмішкою.

Велеслав слабо посміхнувся — кутиками губ, болісно.

— Ма́нара... вона...

Він помовчав, дивлячись у темряву.

— Вона права. Я маю піти. Завершити навчання.

Потім повернув голову до Моргана — погляд серйозний, болісний.

— Морган... не кажи Луні. Вона засмутиться. Почне плакати. Не хочу запам’ятовувати її такою.

Морган промовчав — тільки кивнув ледь помітно. У горлі стиснуло.

Раптом пролунав швидкий стукіт чобіт.

— Ось ви де! — підбігла Либідь, обличчя бліде від тривоги. — Я вже боялася, що вас розірвав Ватажок.

Вона зупинилася, оглянула їх — подряпаних, закривавлених, але живих.

— Звіролюди відступили. Ви бачили цю істоту з крилами?

— Ближче, ніж хотілося, — відповів Морган хрипко.

— Ти дивись, живі! — усміхаючись, підійшов Оцелот, крок упевнений, ніби щойно не було битви. — Тільки вигляд, наче на вас впала скеля.

Либідь подивилася на нього твердо.

— Багато втрат, але ми перемогли. Можеш забирати свої речі — чи залишати тут. Як хочеш. Ми іноді закриватимемо очі на ваші справи. Але... пам’ятай: всьому є межа. Не нахабній.

Оцелот хитро посміхнувся, вклонився театрально.

— Як скажете, пані майбутня королево.

Він розвернувся й пішов до своїх — свистом покликав людей.

Либідь повернулася до Моргана й Велеслава.

— Час повертатися в місто.

                         4.2

Нарешті вони повернулися до Хорта під вдячні вигуки жителів. Люди вибігали на вулиці, махали руками, кричали "Герої!", "Спасибі!". Дехто навіть кидав квіти під копита коней. Селище врятоване, звіролюди відступили — для міста це була перемога.

Луна одразу вибігла з замку — щойно побачила їх у воротах, кинулася до брата й міцно обняла, мало не збивши з ніг. Потім — до Велеслава, ледь стримуючи сльози радості.

— Я так хвилювалася! — шепотіла вона.

Крон допоміг хлопцям обробити рани — мовчки, вміло, як завжди. Бинти, мазі з різким запахом трав.

Морган був весь у думках. Слова Аргона крутилися в голові: "Через два тижні — до столиці, на Раду Лордів".

"Два тижні. Так мало часу", — думав він, майже не чуючи, що йому кажуть.

Луна бігала то до Моргана, то до Велеслава — щось шепотіла, хихикала, від чого ельф здивовано дивився на неї. Врешті Морган, знесилений, повернувся до своєї кімнати й упав у ліжко — міцно заснув.