Глава 3

                        3.1

Нарешті корабель пришвартувався в Хорті — одному з найбільших міст Крайни, справжній другій столиці. Широкі вулиці були вимощені гладким каменем, будинки — міцні й охайні, а де-які вражали розкішшю: високі вікна з вітражами, різьблені балкони, дахи, вкриті блискучою черепицею. На вулицях вирував натовп: торговці, ремісники, знать у шовках, діти, що бігали між возами. Повітря наповнювали запахи свіжого хліба, спецій і моря.

На найвищому пагорбі височів замок Аргона — величний, з сірих каменів, увінчаний баштами. Над стінами майоріли прапори з гербом: яструб з розправленими крилами, що ніби пильнував усе місто.

— Отже, ми одразу йдемо до замку Аргона? — запитав Морган, озираючись.

Вони ще не встигли пройти й кількох кроків від причалу, як дорогу перегородив загін із десятка вояків у важких обладунках. Усі тримали списи та мечі напоготові, але не агресивно — радше пильно.

Попереду стояла молода жінка — явно головна. Її врода вражала суворою витонченістю: шкіра кольору слонової кістки, бездоганно гладка; губи тонкі, стиснуті в рішучій лінії; очі великі, пронизливі, кольору літнього моху після дощу. Чорне, як вороняче крило, волосся спадало прямими хвилями на плечі, розділене чітким проділом.

Обладунок її відрізнявся від інших: майстерно виготовлений зі щільної вивареної шкіри пісочного кольору, що ідеально облягав фігуру — від наплічників на тонких ремінцях до високого коміра. По центру нагрудника — випалений герб яструба з розправленими крилами, символ волі й високого походження.

Вона зупинилася перед Морганом, оглянула його й решту загону уважним поглядом — ніби оцінювала не лише загрозу, а й наміри.

— Морган Вульфхарт, я так розумію? — її голос був спокійний, але твердий, з ноткою авторитету.

Морган кивнув, намагаючись триматися впевнено.

— Лорд Аргон передбачав ваш можливий приїзд, — продовжила вона. Погляд її затримався на Моргані, потім ковзнув по Луні, Велеславу й решті. — Ідіть за нами. І не затримуйтесь. Не всі тут такі... привітні, як ми.

Луна, йдучи поруч із Кассандрою, тихо прошепотіла:

— Бачиш, ти не єдина жінка-воїн.

Кассандра ледь усміхнулася кутиком губ, але не відповіла — очі її пильно стежили за вояками.

Доки загін вів їх через місто до замку, Морган уже зрозумів: чутки про "зраду Вульфхартів" дійшли й сюди. Люди на вулицях шепотілися, озираючись: "Це ж вони... зрадники", "Вульфхарти?", "З Бейном пов’язані?". Дехто відвертався, дехто дивився з острахом чи презирством.

Можливо, добре, що їх супроводжують вояки Аргона — інакше натовп міг би стати ворожим.

Жінка в пісочному обладунку йшла попереду, крок упевнений і швидкий. Час від часу озиралася — погляд її щоразу зупинявся на Моргані й Луні довше, ніж на інших. Ніби оцінювала. Чи то цікавість, чи то підозра — важко було сказати.

Замок наближався — високий, неприступний, з яструбом, що пильно дивився з прапорів.

Меньше ніж за годину вони досягли замку. Високі стіни з сірого каменю, башти, що різали небо, прапори з яструбом, що майоріли на вітрі. Ворота відчинилися з важким скрипом, і загін увійшов до внутрішнього двору.

Жінка, яка їх супроводжувала, помітно видохнула з полегшенням — ніби тільки зараз дозволила собі розслабитися. Вулиці Хорта були небезпечнішими, ніж здавалося.

Всередині замок вражав не стільки розкішшю, скільки різноманіттям трофеїв: стіни прикрашали стародавні картини битв, скульптури героїв і... ельфійські артефакти. Стріли з тонким різьбленням, кинджали з рунами, що ледь блищали, маски й амулети — судячи з усього, здобуті під час війни з ельфами. Велеслав проходив повз них мовчки, погляд його був холодний, але пальці ледь стиснулися.

Воїни зупинилися біля важких дубових дверей. Жінка дала знак гостям іти за нею далі. Разом з нею вони зайшли до кабінету — просторого, з високими вікнами, за якими виднілося місто.

За масивним столом сидів лорд Аргон.

Це був чоловік владної, суворої вроди. Обличчя його, порізане глибокими зморшками й шрамами минулих битв, здавалося висіченим із граніту. Колись темне волосся тепер рясно вкривала шляхетна сивина, що сріблилася на скронях і губилася в доглянутій бороді. Він носив багатий камзол із темного оксамиту, гаптований срібними нитками, і широкий шкіряний пояс із масивною пряжкою у формі гербового яструба. Погляд його — холодний і проникливий — видавав людину, звиклу володарювати й не звиклу до заперечень.

Аргон підвівся, оглянувши гостей.

— Отже, ви тут, — сказав він низьким, розміреним голосом. — За ваші голови Бейн обіцяв велику нагороду.

Морган напружився.

— Сподіваюся, ви не вірите в брехню Бейна.

Аргон ледь підняв брову.

— В те, що в твоєї тітки Еліс були торгові зв’язки з ворожою країною? Що сімнадцятирічний хлопець планує державний переворот? Що охорона Вульфхартів напала на Бейна, і він вимушений був захищатися?

Він усміхнувся кутиком губ — холодно, але з ноткою іронії.

— Звісно, не вірю. Але, на жаль, багато хто вірить. І підтримує Бейна. Навіть у моєму місті. Ситуація гіршає. Ми впритул підходимо до громадянської війни.

— Але ж цього можна уникнути, — сказав Морган.

— Так. Рада Лордів обере нового короля чи королеву. А загроза звіролюдей дає Бейну ще один козир. Він — талановитий генерал, що вів війська проти ельфів, воїн, здатний самотужки перемогти загін ельфів. Для багатьох він — найкращий кандидат.

Морган насупився.

— Хіба він не мав здолати звіролюдей? Він же для цього ціле військо привів?

Аргон кивнув.

— Ви праві. Мав. Але звіролюдів виявилося більше, ніж гадали. Не сотні — близько тисячі. Кажуть, там був могутній ватажок, і тварюки йдуть за ним, як армія. Бейн втратив сотню людей, відступив... і звинуватив Вульфхартів, що вони завадили його планам, напавши на його воїнів.

Велеслав, який досі мовчав, тихо зауважив:

— Відступ... не дуже схожий на тактику талановитого генерала.

Аргон уважно подивився на ельфа.