Глава 18

Звук наближення людей змушує мене схопитися на ноги. Різко озираюся, намагаючись зрозуміти звідки лунають голоси, а потім кидаюся в протилежний бік. Щосили біжу вздовж Стіни, в надії опинитися якомога далі від того місця, де відкривала прохід.

Кадар мав рацію. Мисливці з'явилися за лічені хвилини.

У боці починає колоти, дихання збивається, а легені наповнюються жаристим вугіллям. Звертаю до рідкого лісу і падаю на землю біля одного з кущів. Прикриваю рот і ніс рукою, намагаючись дихати тихіше. Прислухаюся до того, що відбувається. За мною ніхто не слідує.

Занадто пізно мене охоплює жах. Чи встиг втекти Кадар? Чи є на тому боці де сховатися? А раптом його поранили, але тепер ніхто не допоможе йому.

Голоси Мисливців раптово лунають ближче. Застигаю і притискаюся до землі. Легені все ще пече від нестачі повітря, але я перестаю дихати.

- Аномалії в аурі є? - запитує суворий хрипкий голос.

- Ні, в цих трьох квадратах нічого не виявлено. Женці не пробилися всередину, - відповідає другий голос. Із завмиранням серця впізнаю його. Це Тім, мій старий знайомий. Прислухаюся і чую голос Нільса:

- З-за Стіни передають, що бачили Женця. Здається, поранили його.

Мої нутрощі вмить вкриваються льодом. Поранили? Ні... Вони не могли вбити Кадара. Він швидкий і сильний. Без зайвого баласту у вигляді мене він мав легко втекти від погоні.

За мить до того як мої нерви готові здати, Нільс вимовляє:

- Ні. Упустили. Він сховався в лісі.

Заплющую очі й утикаюся чолом у землю. Ніколи в житті не відчувала такого полегшення.

- Він був один? - гидливо перепитує старший із Мисливців. - Дивно. Перевірте ще цей сектор на наявність людей.

- Людей? - здивовано перепитує Тім, а я злякано здіймаю голову. Нервово озираюся на всі боки, намагаючись придумати, що мені робити. Якщо кинуся бігти, явно приверну увагу. Спробувати відповзти?

- Так, - голос старшого поступово віддаляється. - Перевір на наявність людей неподалік. Переведи артефакт із режиму відстеження аномалій на перевірку людських аур.

Тихо підіймаюся на карачки. Визираю з-за кущів і бачу двох Мисливців. Третій прямує в бік самохідного воза. Повільно відступаю назад, стежачи за тим, щоб Нільс і Тім не обернулися.

Несподівано мене хапають за плечі. На губи лягає рука, гасячи переляканий викрик. Душа йде в п'яти, а думки наповнює паніка. Смикаюся, але через секунду чую:

- Міро, тихо, це я.

Колін.

Враз розслабляюся. Відчувши це, Мисливець відпускає мене. Повертаюся до нього.

- Що ти тут робиш у такому вигляді? - друг хмуриться, оглядаючи мій одяг. Його очі раптом здивовано розширюються: - Це кров?!

Опускаю погляд і помічаю на халаті дві смуги багряної рідини. Здається, на мене потрапило, коли Кадар розправлявся з убивцями. Мовчки кусаю губи, не знаючи що сказати.

- Присядь, - командує Колін і смикає мене за лікоть. Слухняно опускаюся на землю, ховаючись за стовбуром дерева. - Тут був прорив, ти когось бачила?

Веду головою з боку в бік. Можу лише сподіватися, що цей жест має правдоподібний вигляд. Колін дивиться на мене стурбовано.

- Якщо командир тебе помітить, то буде багато запитань.

- Удай, що ти мене не бачив, - благаю пошепки. Колін вагається. Не розуміє, що я тут роблю, чому в такому вигляді та...

Хапаю його за руку і благально заглядаю в очі.

- Тут людина! - крик змушує здригнутися нас обох.

Обертаюся і бачу, як у наш бік неспішно йде чоловік. Він старший за моїх друзів років на п'ять. Густі темні брови нависають над колючими карими очима. Мені не подобається його погляд, надто байдужий, жорсткий.

- Знайшов дівчину під деревом, - Колін різко витягується по струнці, швидко орієнтується і бреше: - Здається, вона спала або втратила свідомість.

Ззаду чуються швидкі кроки. Дивлюся на незнайомця, не знаючи, що мені варто сказати. Він вивчає мене байдужим поглядом. З-за дерева виходять Тім і Нільс. Бачать мене і ледь встигають впоратися з мімікою.

- Мій собака втік, - кажу, піднімаючись на ноги. Звертаюся до старшого з групи: - Нещодавно я підібрала пса, але вчора ввечері він утік. Можливо, вирішив повернутися до справжніх господарів. Я шукала його вночі, потім сіла відпочити і... заснула. Вибачте, цього більше не повториться.

Незнайомець оглядає моє вбрання, його погляд теж привертають багряні плями, які контрастують із зеленими слідами від трави.

- На вашому одязі кров, - каже він без питальної інтонації. Відповідаю зі спокійною гідністю:

- Я порізалася, поки прибирала в будинку. Учора до мене приходили гості, а я ще не звикла сама справлятися з господарством без допомоги служниць. Не розраховувала зустріти когось так далеко від міста, тому не переодяглася.

Вдається заспокоїти серцебиття. Мисливець дивиться на мої руки. Усвідомивши, що на мені немає звичних рукавичок, ніяково ховаю ліву руку за спину.

- Ви ж колишня королева? - знову ставить запитання Мисливець. - Пані Мірейя?

Чоловік дожидає мого кивка, а потім озирається на всі боки:

- Звідки ви прийшли? З Нуви?

- З Виноградної садиби, - вказую рукою в бік будинку. Відчайдушно сподіваюся, що ця людина не захоче мене проводжати. Пояснити засохлу кров і зламані двері буде дуже непросто.

- Вам слід поїхати з нами, - несподівано вирішує чоловік. У першу мить я гублюся, переводжу стривожений погляд на Коліна, але відразу ж знову дивлюся на старшого з Мисливців:

- Навіщо? Я зробила щось погане?

- Ні, пані, - у голосі немає ні погрози, ні дружелюбності. Я немов говорю з людиною, яку позбавили емоцій.

Якщо згадати, то більшість Мисливців були саме такі. Черстві, холодні та відчужені. Вони завжди неупереджено виконували накази, не замислюючись про них. Раніше мені здавалося, що це радше їхній образ. Адже зустрічала я здебільшого командувачів і вирішила, що вони так поводяться перед королевою. Але тепер я розумію, що цей погляд з'являється не просто так. Здається, що в цій людині немає душі. Він віддав її в обмін на знання про справжній устрій нашого світу.