Глава 17

Кадар
 

Люди налітають на мене з криками радості. Плескають по плечах, жінки прагнуть обійняти, діти щасливо стрибають поруч. З усіх боків сиплються запитання, від яких навіть починає дзвеніти у вухах. Акуратно відстороняюся, запевняю, що все розповім пізніше.

Оглядаю натовп, вишукуючи знайоме обличчя. Але сестра не вийшла мене зустріти.

Розриваюся між бажанням піти до неї та вирушити до Аювени. Все ж перемагає другий варіант. Швидше минаю натовп, що зібрався, і прямую вглиб тимчасового поселення. Іду повз намети і юрти, минаю вогнище.

Літня невисока жінка виходить із хатини мені назустріч. Її чорні очі дивляться на мене привітно, трохи глузливо. Вона знала, що зі мною все гаразд. Стримувала наших, не дозволяючи повертатися до купола, але не пояснювала нічого їм. Вона часто робить саме так. Не говорить напряму, а лише спрямовує.

В її руках незмінний тканинний мішечок із насінням. Вона кидає сім’я в землю в кожному місці, де наша громада зупиняється, щоб після нас тут проросли цілющі рослини.

Біле волосся Аювени заплетене у дві тугі коси й майже сягає пояса.

Схиляю голову на знак привітання. Жінка усміхається. Зморшки на її шкірі нагадують тонкі звивисті руни, якими вкрита кора дерева, вони відображають глибину часу й прожитого досвіду.

- З поверненням, Кадаре.

- Ви ж знали?! - з-за моєї спини вистрибує Ольра. Її намагається схопити Дуглас, але дівчина вириває свою руку і підходить до провидиці ближче. - Знали що він живий? Але чому мені не сказали?! Я ледве з глузду не з'їхала!

Аювена вдивляється мені в очі. У глибині її зіниць прихована безодня таємничих знань.

- Я казала тобі чекати й вірити, - голос жінки рівний, насичений. Якщо не бачити Аювену, то можна подумати, що говорить молода жінка.

- Це зовсім не те, що я хотіла почути! - обурюється Ольра. Вона завжди була доволі запальною. Про цю особливість усі знають, тому Аювена сприймає дівчину спокійно. Подруга обертається до мене: - Кадар! Як ти вижив там?! Чому ти мовчиш?

Мене зараз хвилюють зовсім інші питання. Мов проклятого мене тягне назад. Кожен крок від купола відгукувався болем. Встиг багаторазово пошкодувати про те, що просто не потягнув Міру за собою силою. Навіщо взагалі дозволив вирішувати самостійно? А якщо з нею там щось трапиться?

Мені потрібно повернутися якомога швидше.

Аювена задоволено прикриває повіки і повідомляє Ольрі:

- Кадар знайшов її.

- Що? - подруга здивовано крутить головою на всі боки. Не розуміє про що говорить провидиця. А от я чудово знаю. 

Аювена ще багато років тому сказала мені, що я зустріну Бездушну, якій ніколи не зможу заподіяти шкоди. Ту, завдяки якій у нас є Ключі для входу в купол. Ту, що зможе змінити наше життя. Тоді я заявив, що будь-яку Бездушну, ким би вона не була, волію бачити мертвою.

А тепер зрозумів...

- Кого зустрів?! - Ольра повертається до мене, стурбовано вдивляється в очі. Але я відповідаю Аювені. Голос зрадницьки охрип:

- Зустрів. Але я не зміг забрати її з собою. Не зміг потягнути її силоміць.

- Ти все зробив правильно, - Аювена дістає трохи насіння і кидає на розпушену, вологу після дощу землю.

- Нам потрібно повернутися туди якомога швидше, - крокую до неї ближче, стискаючи в руці Ключ. - Я хочу зробити це сьогодні.

- Ні, - хитає головою провидиця. Підтискає знекровлені губи й опускає погляд.

- Ні? - перепитую здивовано. - Але я дізнався розташування основних будівель біля кордону. Бачив дітей і місце, де їх утримують.

- Зарано, - продовжує коротко відповідати Аювена. Усередині мене спалахує полум'я протесту. Грані артефакту впиваються в шкіру, завдаючи болю.

- Вона в небезпеці! Її намагалися вбити та, найімовірніше, спробують знову! Я повинен її витягнути!

Осікаюся, коли жінка піднімає на мене погляд. Є в її чорних очах якась неймовірна сила, що примушує мовчати й слухати тихий голос.

- І ти, і вона помиляєтеся, вважаючи її беззахисною. Нам потрібно чекати, Кадаре.

- Чекати?! - Ольра знову подається вперед. Цього разу Дуглас усе-таки хапає її за плечі й відтягує назад, але дівчина не замовкає: - Чому знову чекати?! Скільки років ми чекали?! Нам потрібно проникнути всередину і забрати дітей! Поки в нас є сили й інформація. Якщо там ще й дівчина, яка здатна відкривати купол, то ми маємо її вкрасти!

Аювена ніби не чує вигуків Ольри, не помічає принишклих людей, що зібралися навколо нас. Вона дістає з мішечка найбільше зернятко, перекочує його між пальцями, потім нахиляється до землі й встромляє його глибоко в ґрунт. Розгублено дивлюся за її рухами. Не можу зрозуміти, чому жінка велить нам зволікати. Усередині крутиться тривога за королеву. Думки раз у раз повертаються до неї, змушують м'язи напружуватися і прагнути бігти назад.

Аювена знову дивиться на мене:

- Те, що ти пропонуєш, не розв'яже проблему. Це буде лише тимчасовим рішенням. Усуненням симптомів замість знищення хвороби. Ті, хто живуть під куполом, колись уже вчинили саме так. Бачиш, до чого це призвело? - Аювена зітхає, затягує нитки на горловині мішечка, з любов'ю дивиться на землю, куди впустила насіння: - Для того, щоб прорости будь-якій ідеї, як і рослині, потрібен час. Наберися терпіння, Кадар. Тобі доведеться трохи почекати.