Глава 16

Кадар
 

Переді мною простягається знайома сіра пустка. На відстані в сто п'ятдесят метрів від купола починається Чорний ліс. Стіна, що захищає Бездушних, тисне своєю аурою на природу, не даючи їй присунутися ближче. Крім того, Мисливці постійно зачищають цю територію, відганяючи людей якомога далі.

З півночі налітає сильний порив вітру. Добігає кінця другий місяць весни, але тут усе ще прохолодно.

Зробивши глибокий вдих, обертаюся. Переді мною темно-сірий панцир із шорсткою текстурою. Торкаюся його рукою і тут же відсмикую руку, відчувши тисячу гострих голочок, що впилися в шкіру.

- Ну ж бо, Міро, виходь, - шепочу з надією на те, що вона передумає і піде за мною. Але купол залишається байдужим.

Прислухаюся, зробивши крок ближче, але більше не намагаюся торкнутися стіни. Чую її тихі схлипи, від яких стискається серце.

- Міро! - відчайдушно вигукую в марній спробі покликати її. Але я вже прекрасно знаю, що звідти вона не зможе мене почути. А ось я ще кілька хвилин нерухомо стою, прислухаючись до того, що відбувається всередині.

Вдалині відкривається прохід у куполі. Відчуваю ці еманації магічної аури вже на рівні інстинктів. Мисливці помітили розрив. З цього боку купола вони скористаються артефактом переміщення. У мене є лише декілька хвилин, щоб утекти. Усередині вони не ризикуватимуть з телепортацією, але пересуваються вони там теж швидко. Чи помітить їх Міра?

Роздумувати немає часу. Якщо вони помітять мене поруч із нею, то можуть убити обох. Коли я піду, у Мірейї буде набагато більше шансів виправдатися. А варто їм мене впізнати, то вони зрозуміють, що за звір перебував поруч із колишньою королевою.

Кидаюся в бік лісу з усіх ніг. Спочатку на двох. Ззаду лунає постріл. Досягаю лісу. Землі торкаються подушечки лап і бігти стає простіше.

"Я повернуся, - обіцяю самому собі. - Якнайшвидше. І тоді заберу її з собою".

Чорний ліс завширшки майже п'ятсот метрів. Минаю його, і потрапляю в місце набагато приємніше. Густі гілки хвойних дерев тягнуться догори, створюючи враження незмірної висоти й сили. На голках виблискують, як перлини, краплі дощу. Навіть у похмуру погоду ліс не втрачає своєї привабливості, а навпаки, набуває загадкової чарівності. У тіні могутніх дерев, під їхнім надійним захистом, панує глибока тиша. Лише слабкий шепіт вітру та шелест хвої порушують цю спокійну симфонію природи. Беззвучно біжу по м'якому моху в бік нашого чергового тимчасового притулку.

Ми не можемо жити так, як Бездушні. Якщо затримаємося десь довше, ніж треба, дозволимо їм простіше знаходити нас і вбивати. Доводиться кочувати, змінювати місця проживання.

Людей чую за довго до того, як вони показуються в полі зору. Важкі чоловічі кроки й легші жіночі. Пригинаюся до землі, ховаючись у тіні куща.

- Від сьогоднішньої зливи впав мій дах, - невдоволено бурчить дівчина.

- Та він у тебе і без зливи підтікав, - глузливо фиркає чоловік і сміється. Явно натякає на інше значення слова, ніж його супутниця.

- Тобі лише б кепкувати, Дугласе! А я під проливним дощем намагалася з'єднати цей клятий навіс! Речі промокли та все тіло ломить.

- Хочеш, зроблю тобі масаж, коли повернемося? - чоловік єхидно посміхається. У нього русяве волосся і темна щетина. Темно-сірий пошарпаний одяг, за спиною арбалет, на поясі метальні ножі. Дівчина поруч із ним світловолоса і худорлява. Кутається в стару куртку, насупившись як горобець після дощу.

- Обійдуся! Єдине, чого я хочу, щоб ми знову спробували зайти в купол. У нас майже вийшло! Якби ми...

- Шшшш, Ольро, - чоловік зупиняється, і хапає дівчину за руку, повертає до себе. До мого укриття вони не дійшли метрів двадцять. Та ще й не помітили. Здається, зовсім розслабилися без мене.

Чую як подруга шмигає носом. Що в мене за день сьогодні?

- Ольро, зараз не час. Ми ледь не втратили Ключ. Аювена просить чекати.

- Чекати?! - Ольра скидає зі свого плеча руку Дугласа. Шипить на нього розлюченою кішкою: - Та в безодню всі ваші Ключі! Кадар залишився там, а ми втекли! Ми навіть не спробували повернутися за ним, а якщо він ще живий?!

- Ти прекрасно знаєш, що він мертвий, якщо залишився там! - різко обриває дівчину Дуглас. Визнаю, що він має рацію. Мав би рацію. Якби поруч зі мною не з'явилася королева, мене перетворили б на магічне каміння.

Ольра опускає голову, закушує губу й мовчить. Пам'ятаю її ще дівчиськом. Вона ніколи не любила дощ, але обожнювала нічні посиденьки біля багаття. Любила співати й танцювати. Майже ніколи я не бачив, щоб вона плакала. Уздрів її спотворене горем обличчя лише одного разу, коли після чергової сутички з Бездушними знайшли обвуглений одяг та особисті речі її батька. Вона била мене кулаками, кричала крізь сльози, що я мав рятувати його, а не її. А я мовчки терпів і чекав, коли вона прийде до тями.

Через тиждень після цього до нас приєдналася група Дугласа. На їхню громаду теж нападали Бездушні. Але їм пощастило менше. Після того як жителі купола пішли, зібравши скільки їм було потрібно, з'явилися Падальники.

Ці люди ще гірші за Бездушних. Підкупольні хоч мають мету, а Падальники вбивають не тільки заради наживи чи виживання, а й заради забави. До великих громад вони не лізуть, але якщо зустрінуть невелику групу на дорозі, або ось так само набредуть на ослаблених, то прикінчать без роздумів.

Падальниками стають з різних причин. Іноді це розрізнені люди, які збираються в одну групу і вирішують жити грабунком, канібалізмом і мародерством. А іноді ступити на цю стежку обирає ціла громада.

Дуглас привів сімох уцілілих з усієї їхньої громади. Їх зустріла особисто Аювена і запросила приєднатися. Без нас вони, швидше за все, незабаром загинули б.

Ці двоє швидко порозумілися.

Мені набридає сидіти в кущах і чекати поки ці двоє підійдуть ближче. Встаю і виходжу їм назустріч.

- Пантера! - вигукує Дуглас. Хапає дівчину однією рукою, відштовхуючись убік, а другою вихоплює арбалет.