Глава 15

Сенс слів доходить до мене з запізненням. Навколишній світ враз стає сірим і страшним. Стіни затишної раніше їдальні починають жахливо тиснути з усіх сторін.

«Брехня» - б'ється в голові відчайдушна думка, а по щоках одна за одною стікають сльози.

- Вони не можуть бути справжніми дітьми, - втискаюсь у стіну. Власний голос видається жалюгідним.

- Міро, - Кадар робить ще один крок назустріч, але завмирає, побачивши як я сполохано сіпнулася. Він говорить тихо, заспокійливо, ніби звертається до переляканої дитини: - Я розумію, наскільки може бути болючим це усвідомлення. За час, проведений з тобою, я зрозумів, що ти ніколи не пішла б на таке, якби знала правду. Саме тому розповідаю тобі це все.

Примружуюсь, намагаючись прогнати сльози та відновити чіткість зору. Не хочу вірити. Не можу.

Але чомусь вірю… навіть самій собі страшно зізнатися, що я вірю цьому чоловікові. Але ж я зовсім його не знаю.

Приторк до плеча змушує мене злякано скрикнути. Смикаюся і втрачаю рівновагу. Вже мала б опинитися на підлозі, але мене стрімко ловлять сильні руки й притягують до себе. Виявляюсь притиснута до чоловічих грудей. Першої миті завмираю, потім починаю брикатися, але злякано затихаю, відчувши дотик губ до своєї маківки й оксамитовий голос:

- Мірейє, у нас мало часу. Скоро світанок. А у твоєму будинку тіла невідомих убивць. Вони прийшли за тобою не з-за Стіни. Ті, кого ти маєш боятися знаходяться тут. Тому нам треба йти. Я поясню тобі все трохи пізніше. Ідемо зі мною, королево.

Затихаю, прислухаючись до гучного серцебиття Кадара. Відчуваю його запах. Попри всю ситуацію та здоровий глузд відмічаю, що він мені подобається. А ще в його руках виявляється надзвичайно спокійно. Навіть думка, що мене зараз тримає Жнець, не здатна прогнати спокій, що нахлинув на мене. Хочеться стати кішкою, щоб звернутися калачиком у його сильних руках і заснути.

- Але у мене теж немає артефакту, щоб відкрити прохід, - відповідаю, а потім ловлю себе на тому, що вже сама припала до чоловіка. Тут же різко відсторонююсь і закидаю голову, дивлячись у сірі очі. Кадар не поспішає відпускати мене, ніжно тримає за талію. Тепло його долонь опалює через одяг. Здається, що на шкірі залишаться сліди.

- Тобі він не потрібен, - загадково каже Кадар. Насторожено хмурюся.

- Що це означає?

Чоловік зітхає, відводить погляд, дивиться на небо через вікно. Воно все ще темне, але я теж відчуваю, що незабаром світанок.

- Купол створювали з використанням людської крові. Вам це казали?

- Так, - киваю, згадуючи те, що чула від викладачів. - Той самий принцип як і з артефактами. Потрібно було поєднати кілька сил разом, щоб забезпечити необхідні властивості. Наскільки я знаю, люди, які брали участь у зведенні Стіни, не були вбиті.

- Тоді не було потреби вбивати їх, - підтверджує Кадар. Одну руку він залишає на моїй спині, а другу несподівано підносить до обличчя. Забирає неслухняне пасмо за вухо. Тонка смужка шкіри, якої ледь торкнулися подушечки пальців, відгукується жаром. Намагаюся зосередитись на низькому тихому голосі:

- У тих людей навіть лишилися спадкоємці. Ти знаєш, які здібності були вкладені в купол?

Напевно, колись я точно вчила це, але в житті подібна інформація не знадобилася, а тому стерлася з пам'яті. Хитаю головою. Тоді Кадар пояснює:

- Були люди, здатні зводити щити. Їхню кров взяли за основу. Люди, які вміють контролювати стихії, надали можливість керувати погодою. У куполі є здатність до спотворення звуків, маскування, протидія магічним атакам та багато іншого. Але основною проблемою, яку потрібно було вирішити, це довговічність і відновлення купола у разі його пошкодження або просто відкриття. Для цього використовували кров людини, яка здатна була загоювати будь-які рани.

Ошелешено дивлюся на Кадара. Не одразу усвідомлюю про що саме він каже, а потім повільно опускаю голову, дивлячись на свої долоні. Він хоче сказати, що я нащадок одного з тих, хто створив купол?

Але ж це означає…

- Ти знаєш, що станеться, якщо артефакт, створений з людської крові, візьме в руки той, хто його створив?

Не можу сказати жодного слова, але знаю. Розумію про що він каже. Якщо в мені тече кров того, хто брав участь у створенні Стіни, то я можу її зруйнувати.

Сама лякаюся такого висновку. Упираюся руками в сильні груди Кадара і відштовхуюся. Він відпускає. Я швидше відходжу на кілька кроків. Дивлюся на чоловіка недовірливо.

У Стіні немає дверей, проходи відкривають буквально розриваючи тканину купола. А через кілька секунд вона затягується. Це відбувається саме завдяки силі, що прихована у мені. Вони рвуть полог, а він щоразу відновлюється. Значить, саме на основі крові мого предка створені артефакти, що відкривають проходи. Отже, я можу зробити це для Кадара без спеціальних приладів.

Але як дізнатися чи не хоче він заманити мене в пастку?

Навколо кордону конфедерації багато сигнальних артефактів. Навряд чи інші Женці можуть підібратися близько...

- Ти знав як відкрити кулон моєї бабусі, - вирішую уточнити ще одне важливе для мене питання. - Звідки?

- Я бачив його точну копію, - важко зітхає Кадар. - У нашій громаді є жінка, що має дар бачити моменти з майбутнього. Її звуть Аювена. І вона носить такий самий кулон. Спочатку мені здалося, що це і є він, але швидко зрозумів, що у твоїх руках копія.

Беру у пальці підвіску у вигляді серця, закусивши губу, кілька секунд вивчаю її поглядом.

- Отже, таких кулонів два. Один був за куполом, а другий – усередині. Як таке можливо? Моя бабуся бувала зовні?

- Я не знаю, - хитає головою Кадар. Але цієї миті раптово відчуваю, що він щось приховує. Його погляд струмує до моєї лівої руки, але миттю повертається до обличчя: - З володаркою того кулона, що зараз висить на твоїй шиї, я ніколи не був знайомий.

- Але ж ти навіть не бачив її, як ти можеш…

- Запах, - тихо перебиває Кадар. - У деяких питаннях я більше звір, ніж людина. Якось почувши запах, я більше ні з чим його не сплутаю. Жодного разу раніше не чув того запаху, яким просочений кулон. Але ти можеш спитати в Аювени сама.