Глава 14

Чи варто мені вірити цій людині?

Він дивиться на мене відкрито, не пробує наблизитися і взагалі намагається робити якнайменше рухів.

Повільно обходжу стіл, відсуваю стілець і сідаю. Кладу ніж поруч із собою і мовчки вказую на місце навпроти.

Якщо він прийшов із-за Стіни, то я справді хотіла б вислухати його.

Запізно замислююсь про те, що весь цей час поряд зі мною був не пес, а людина. Дорослий чоловік. Від думки, що я сама покликала його до себе в ліжко, стає ніяково. Ще й постійно розмовляла з ним, ділилася своїми переживаннями.

У душі поселяється гіркота образи від того, що мене так легко провели.

Кадар повільно опускається на стілець. Кладе руки на стільницю перед собою, щоб я могла їх бачити. Від таких його жестів стає набагато спокійніше.

- Говори, - вимовляю коротко. Чоловік опускає погляд, підбираючи слова та тихо починає. Перша фраза, що лунає з його вуст, змушує мене підтиснути губи й зчепити руки в замок.

- Все, що тебе оточує, зовсім не те, чим здається, Мірейе. Ти хотіла дізнатися, чи є за куполом люди. Відповідь сидить перед тобою. Є. Нас багато. Але я почну розповідь здалеку, щоб ти могла зрозуміти, що трапилося насправді.

Мені не подобається його тон. Усередині все стискається. Так не кажуть, якщо приносять добрі звістки. Зі схожим виразом обличчя рік тому Радник повідомив мені про смерть бабусі. Примушую себе сидіти рівно і продовжувати слухати. Кадар уважно вдивляється мені у вічі, ніби шукає в них готовність до діалогу. Потім, нарешті, розпочинає оповідь:

- Понад триста років тому на континент прийшла хвороба. Вона вражала все живе: рослин, тварин, людей. Ніхто не знав, як її вилікувати. Вона перетворювала квітучі луки та ліси на пустки. Щоби боротися з нею люди створили купол.

– Ця історія мені відома, – тихо перебиваю. Чоловік киває:

- Це єдине, що тобі відомо з правди. Перебіжчики розповідали нам про подальшу версію історії, яку вам повідомляють. Вона говорить, що купол захищає вас від хвороби, яка панує поза конфедерацією. І від монстрів, яких створила магічна зараза. Ваші землі родючі, а всередині панує мир та спокій. Ви можете жити завдяки енергії магічного каміння. Але правда полягає в тому, що хвороба давно знищена. Жодних заражених за Стіною немає.

- Це неможливо, - видихаю, дивлячись на співрозмовника. Від його слів серце починає битися швидше, по тілу прокочується тремтіння. Намагаюся знайти ознаки того, що він бреше, але не можу ні за що зачепитися.

- Можливо. За куполом живуть такі самі люди. Точніше виживають. Не всі землі змогли відновитись, багато видів тварин вимерли, рослини загинули. Але люди намагаються жити далі.

- Якби це було правдою, ми б знали! - навіть підвищую голос. Ні, це точно не може бути істиною. Якби зовні не було небезпек, ми могли б прибрати Стіну, або приводили б людей, що вижили, в конфедерацію, або…

Погляд кидається по стільниці, дихання збивається. Жнець бреше мені. Може, він вміє не лише звертатися на тварин, а ще й впливати на чужу свідомість?

- Нам було б відомо, що за Стіною є життя. Таке неможливо сховати! Адже наші Мисливці постійно вирушають у рейди. Вони борються з монстрами, добувають магічні камені та оберігають нас. Деякі з них повертаються зараженими та…

- Ти хоч раз бачила хворого? - рик, що лунає поруч, змушує мене здригнутися і втиснутися в спинку крісла. Перелякано дивлюся на Кадара. Його вираз обличчя змінюється з роздратованого на винний: - Пробач, Міро, я не хотів тебе лякати. Просто… – опускає голову, стискає руки в кулаки: – Просто вислухай.

- Гаразд, - тихо погоджуюсь, відкидаючись на спинку стільця в спробі відсунутися трохи далі від чоловіка. Він помічає цей мій жест, але продовжує говорити:

- Люди справді створили купол для захисту. Напевно, спочатку конфедерація мала добру мету, але потім… Хвороба була переможена за неповних тридцять років. Після цього виявилося, що і всередині вашої мильної бульбашки вижити дуже складно. Бракувало їжі, ресурсів. Потрібно було щось, що забезпечить людей магічною підтримкою. Що допоможе вирощувати їжу та забезпечувати всім необхідним. Тоді придумали магічні камені, - останні два слова Кадар видихає з ненавистю. Відчуваю, як по шкірі пробігають мурашки. Лякає думка, що він будь-якої миті може звернутися тим величезним звіром і вбити мене.

– Спочатку у конфедерації жили люди з абсолютно різними магічними дарами. Але Рада конфедерації вирішила, що небезпечно тримати настільки різних і сильних людей. Їх важко контролювати. Було прийнято рішення усунути всіх потенційно небезпечних. Залишали лише тих, хто володіє телекінезом, цілительським даром і кілька сімей зі здібностями керувати стихіями. А з решти зробили магічні камені. Якщо вбити людину особливим чином, її дар можна перетворити на кристал, наповнений енергією.

- Ні! - Від почутого навіть підскакую на ноги. - Магічні камені... Вони... їх...

Мені не вистачає повітря, хапаю його ротом, як риба, яку дістали з води. Намагаюсь пригадати все, що мені розповідали на уроках. Погляд мечеться по підлозі, не може ні за що зачепитися. Думки рояться навколо здобутих мною раніше знань. Швидко перераховую:

- Всі родовища каміння в межах Стіни були вичерпані, але їх залишилося достатньо за нею. Наші Мисливці ходять туди, щоб…

Осікаюсь і підіймаю очі на Кадара. Він дивиться на мене спокійно. В його очах бачу те, що не хочу бачити.

Ні, це не може бути реальністю!

- Вам кажуть правду, - чоловічий голос продовжує рівно і невблаганно. - У межах купола не залишилося непридатних, вони живуть за ним. Мисливці приходять, щоб вбивати людей, які мешкають зовні. Організовують рейди, ловлять і вбивають, щоб здобути кристали, насичені життєвою силою, без якої конфедерація не виживе.

 - Ні, - відступаю і втикаюсь спиною в стіну. У грудях б'ється паніка. Мені не можна слухати цю людину, але чомусь намагаюся хрипко виправдатися: - Вони не можуть так чинити. Я була королевою, я б знала…