Глава 13

Який жахливий сон...

Із забуття мене витягує голос. Красивий чоловічий голос. За інтонацією розумію, що людина схвильована. Щось трапилося?

І хто зараз знаходиться поряд зі мною?

Здається, лежу на чомусь твердому, не такому м'якому, як моє ліжко. Повіки не хочуть підкорятися наказам розуму. Теплі пальці ніжно торкаються моєї щоки.

Усвідомлення реальності того, що сталося зі мною вночі, накочує крижаною хвилею. Тіло сповнює жах. Тієї ж миті розплющую очі.

Спочатку не розумію де я, але через секунду все ж таки впізнаю втоплену в напівтемряві вітальню. Повертаю голову. Здригнувшись, намагаюся відсунутись, але моєї щоки раптово торкаються чоловічі пальці й відвертають мою голову. М'язи паралізує від страху. Поруч зі мною сидить незнайомий чоловік. Встигла розглянути його довге темно-сіре волосся та оголені плечі. Боюся поворухнутися і дивлюся в стелю.

- Почекай, Міро, не дивись. Я не завдаю тобі шкоди, просто не хочу лякати.

Не хоче мене лякати? Пізно він про це задумався! Хто ця людина? Для чого він тут?

Не повертаючи голови, кошуся на незнайомця. Він швидко оглядається на всі боки, морщиться, і знову обертається до мене. Миттєво відводжу погляд. Серце пропускає удар.

- Відпустіть мене, будь ласка, – прошу дуже тихо.

- Відпущу, - обіцяє людина, і мені дуже хочеться в це вірити. - Міро, прошу тебе, не вставай зараз і не виходь у передпокій. Залишайся тут. Я не ворог тобі, і мені треба поговорити з тобою. Я повернуся за кілька хвилин. Будь ласка, почекай тут.

Мовчу. Серце голосно б'ється десь у голові. Нутрощі стискаються від переляку. Ніколи раніше мені не було настільки страшно. Чоловік відпускає мене, але повертатися не поспішаю.

Чую знайомий тихий цокіт пазурів об паркет. Рефлекторно оглядаюсь і бачу, як із вітальні вискакує Івар. Людини ніде немає. Розмірковую лише мить, а потім схоплююся на ноги. Вибігаю з вітальні й різко зупиняюся. У повному шоці дивлюся на залиту кров'ю підлогу.

До горла підкочує нудота. Закриваю рота і носа рукою, ошелешено відступаю.

Пам'ять підкидає картинки з найближчого минулого. Ці чоловіки хотіли вбити мене, а тепер їхні бездиханні тіла лежать біля вхідних дверей. Останні, розколовшись на три частини, валяються поруч.

Живіт скручує спазмом. Розвернувшись, кидаюся до вбиральні. Організм виявився абсолютно не готовим до подібного видовища, здається, що він намагається позбутися спогадів про побачену картину. Навіть шкода, що вони зберігаються не в шлунку.

Вирівнявши дихання, обертаюся до виходу і знову злякано завмираю. Мені так раптово стало погано, що про незнайомця із сірим волоссям я встигла забути.

Він стоїть біля дверей. Високий та широкоплечий. Такий мене однією рукою втримати зможе. Світло я так і не запалила, тому можу розрізнити лише його силует і нечіткі риси обличчя.

- Я ж просив не виходити, - в його інтонації мені ввижається співчуття.

Він дивно одягнений. Лляні штани явно короткі на його зріст, а футболка вузька у плечах, але мою увагу привертає його рука. Жахлива рана кровоточить без зупинки, рідина, що здається у темряві чорною, скочується по передпліччю вниз, капає на підлогу. Кінцівка безсило обвисла. Але чоловік, здається, взагалі не звертає на неї уваги.

- Хто ви? - хрипко питаю, вдивляючись в обличчя людини. На мене уважно дивляться сірі очі. Вони здаються мені неймовірно знайомими.

- Поговорімо у їдальні, - пропонує людина.

Залишаюся на місці, намагаючись зібратися з думками.

Я завжди знала, що під час стресу люди мислять набагато гірше. Нині можу відчути це на собі. Чоловік чекає, не рухаючись з місця.

Усвідомлення того, що я чудово зрозуміла, хто саме стоїть переді мною, кілька довгих хвилин стукає в голову. І нарешті я приймаю його.

- Івар? - з горла виривається хрипкий шепіт.

- Ти називала мене так, - схиляє голову набік чоловік. Хоча… а чи людина він?

Перед внутрішнім поглядом воскресає картинка жахливого монстра, який за лічені секунди вбив трьох людей. Наступний здогад змушує стиснутися легені.

- Твоє справжнє ім'я Кадар?

Чоловік мовчить довгу хвилину, потім все ж таки киває. У мене перехоплює подих. Жнець. Переді мною стоїть справжнісінький монстр з-за Стіни. Ні, не так. У моєму будинку жив один із найнебезпечніших Женців.

- Прошу, - тихо видихає чоловік. - Вислухай мене, Міро. Я клянуся, що не завдам тобі шкоди. Якби я хотів, міг би зробити це набагато раніше.

Вагаюсь. Бачу перед собою людину. Звичайного чоловіка. Ось тільки його здатність… він схожий на Особливих.

Всі знають, що люди не народжуються зі здібностями, відмінними від володіння стихіями, яке властиве королівським родам, телекінезу та цілительства. Але...

- Добре, - голос все ще тремтить. - Ідемо до їдальні.

Кадар напружено дивиться на мене, потім першим розвертається і прямує у потрібний бік. На ватяних ногах іду за ним. Подумки намагаюся збагнути, чи є в будинку артефакт, який зможу використовувати для захисту. Жнець значно вищий за мене і явно набагато сильніший. У світлі, що проникає через вікна, бачу як під шкірою перекочуються м'язи. А з руки на підлогу продовжує капати кров.

Другою заходжу до приміщення і вмикаю світло. Я була готова до різкої зміни освітлення і заздалегідь прикрила повіки, а Кадар кривиться, обернувшись до мене. Тільки зараз можу його нормально розглянути.

Він молодий. Можливо, мій ровесник чи на кілька років старший. Гострі риси обличчя, смаглява шкіра, пронизливі сірі очі та темно-сіре волосся. Якби під моєю шкірою не повзав крижаний жах, я навіть могла б назвати його вродливим. Ось тільки всі ці міркування розбиває думка, що переді мною знаходиться Жнець.

Стою в абсолютній розгубленості. Гадки не маю, що робити. Чоловік також не поспішає почати розмову, але через кілька хвилин мовчання, тишу все ж таки розрізає його голос:

- Вибач, що налякав тебе. Я намагався врятувати…