Глава 12

Кадар

Ноги перестають слухатись. Біжу з останніх сил. Бездушні начебто відстали. Але тут, усередині проклятого купола, мене рано чи пізно знайдуть. Тут немає ні густого лісу, ні жодного нормального місця, щоб сховатися.

Ще й залишаю за собою кривавий слід.

Зміг трохи заплутати сліди, але з такою раною довго не протягну. Сподіваюся лише на те, що решта встигли вибратися. Побачивши мене, Бездушні погналися слідом.

Невже збиралися взяти живим?

Звичайно, той, хто вб'є мене, стане серед них новим героєм. Я доклав усіх зусиль, щоб ґрунтовно зіпсувати їм життя. Схоже, ця вилазка стане для мене останньою.

Прикро. Доведеться здохнути тут у шкурі вовка.

Майже не розбираю дороги. Бігти більше не можу. Плутаюся у власних ногах і завалююся на бік. Намагаюся підвестися. Готовий зубами вигризати у долі кожну секунду життя.

Перед очима все пливе. Світ повільно тьмяніє. Свідомість спливає.

На межі смерті до мене приходить марення. Я бачу незнайому дівчину. У неї довге каштанове волосся та стурбоване обличчя. Вона досить мила.

Хто вона? Мій дух-охоронець? Вона проведе мене за Грань?

Ну от і все. Добігався. Стає легко та спокійно. Востаннє закриваю повіки та поринаю в темряву...

Приходжу до тями в якійсь дивній величезній скриньці. Я що, не вмер? Тіло абсолютно ціле, тільки шерсть забруднена в крові та землі. Здивовано схоплююсь і оглядаюся. Карета? Дверцята відчинені. Висовую голову назовні.

Перше, що бентежить - зовсім не пахне кіньми, натомість... ледве не гарчу, почувши сморід магічного каміння. Швидше вистрибую з критого воза та відбігаю. Так і є. Її змушують їхати артефакти з використанням каменів.

Бездушні! Вони все життя побудували на цьому камінні!

Озираюся на розкішний особняк. Давно не бачив таких міцних і цілих будинків.

Принюхуюсь. Там людина. Жінка. Одна.

Не можу зрозуміти, що сталося. Вони зловили мене? Але де охорона? Де кати? Чому я досі вільний?

Втекти зараз? Але в мене немає Ключа, я не зможу вибратися за межі купола.

Ще їсти хочеться жахливо. Наче пів року не жер. Може зжерти ту Бездушну, яка зараз у домі? Вона ж зараз абсолютно беззахисна, навкруги нікого немає. Які ж вони безтурботні, ці підкупольні мешканці.

Підкрадаюся до відчинених дверей. Прислухаюся.

Схлипи.

Здивовано заглядаю всередину та бачу…

Адже це вона! Мій дух-рятівник!

Мене що, врятувала Бездушна? Маячня якась! Вони лише вбивають нас, але не рятують. Їм невідомо ніщо людське. Ні співчуття, ні кохання, ні смуток.

Від їх хвороби можна вилікувати, але не всередині купола.

Вже збираюся піти геть, але розумію, що не можу зрушити з місця.

Вона плаче. І всередині прокидається дивне невідоме раніше почуття. Хочеться прямо зараз перетворитися на людину, підійти до неї й обійняти. Просто сидіти мовчки поруч, притискати до себе і чекати, коли вона заспокоїться.

Що за марення? Я зараз відчув подібне до Бездушної? Може, вона чимось обпоїла мене? Може, вони тестують якусь нову зброю?

Попри здоровий глузд заходжу всередину будинку.

Дівчина підіймає голову. Її обличчя так само прекрасне, навіть з почервонілими очима та опухлим носом.

- Вітаю. Ти вже прийшов до тями?

Її голос озивається в тілі дивною вібрацією. Ще й хвіст починає жити своїм життям. Чого це він засмикався, як метроном?

- Хочеш їсти?

Що? Вона справді зібралася мене годувати? Вона взагалі розуміє, що...

Стоп! Вона вважає мене собакою? Звичайним звіром?

Якщо згадати, то я встиг кілька разів змінити подобу, тікаючи від погоні. Як я виглядаю зараз Бездушні, швидше за все, не знають.

Але якою ж треба бути дурною, щоб сплутати вовка із собакою?!

Хоча вона дуже мила. Краєм ока спостерігаю за тим, як вона риється в кареті, а сам розглядаю купол. Наче потрапив у міхур із мильної піни. Ніколи раніше не доводилося так спокійно розглядати його. Усі, хто заходили всередину, зазвичай не витримували й кількох хвилин. Бездушні знаходять проломи у своєму щиті миттєво, й безжально знищують тих, хто вдерся на територію, без попереджувальних пострілів у повітря. Нікого не шкодують.

Тому у нас майже немає жодних відомостей про те, що відбувається усередині, крім слів перебіжчиків. Було б чудово, якби я міг затриматися тут довше і розвідати як влаштовано життя всередині.

Дівчина навіть годує мене. Уважно принюхуюсь. Не отруєно.

Що? Вигадати ім'я? Дякую, у мене вже є.

Але мій мовчазний докор її не зупиняє і мені дістається прізвисько Івар. Жах який! Я тепер офіційно вихованець Бездушної.

Цікаво, як її звуть.

Що? Ти ще й помити мене вирішила? Припини, жінко! Я, звичайно, вдячний за порятунок і те, що ти ще не здала мене, але… гаразд, скорюся. Все одно небезпеки від неї не відчуваю, а шерсть і справді не заважає очистити.

Система водопостачання теж працює на магічних каменях. Доводиться щільно стиснути зуби й опустити голову, щоб не загарчати на дівчисько.

А ще у неї гарний сміх. Цікаво, чому вона плакала вранці? Що може засмутити Бездушну?

Коли помічаю її ліву руку без рукавички, здивовано завмираю. Нема двох пальців. Принюхуюсь.

Ні… неможливо… це не може бути вона. Просто збіг.

Влаштовуюсь спати на підлозі. Заплющую очі, але уважно прислухаюся. Бездушна крутиться на ліжку, сумно зітхає. Вже прикидаю, як по-тихому піти на перший поверх, як раптом…

- Тобі там зручно? Іди до мене. Тут м'якше.

Вона з глузду з'їхала?! А ні, здається, це я з глузду з'їхав. Навіщо я поліз до неї? Звісно, ​​на ліжку зручніше. Тим більше в цьому будинку воно не таке, до якого я звик. Зараз наче на м'яку хмару ліг.

Але я дорослий чоловік, а тут… дівчина. Ще й гладить мене безсоромно. І пахне вона… мені чомусь дуже подобається її запах.

Вона засинає, а я ще довго вдивляюсь у ніжні риси її обличчя.

Убив би того, хто посмів її образити!

Не тому, що вона мені подобається, ні! Просто відчуваю вдячність за порятунок.