Глава 10

Залишатися в садибі Івар не схотів, тому знову вирушили разом.

Мисливці висадили мене на вулиці, де я минулого разу зустріла Наїну. Друзям потрібно було швидше повертатися на службу, адже щоб побачитися зі мною вони практично втекли з казарм. Тому довелося попрощатися.

Йду в бік будинку Наїни та вже здалеку бачу дітей у жовтих костюмах. Вони справді щось малюють на акуратному паркані, але при цьому постійно заглядають за нього, начебто когось виглядають. Попри їхні очікування нічого не відбувається. Несміливо спостерігаю за Особливими, і не одразу помічаю дивну поведінку Івара. Він схиляє голову набік та веде вухами, розглядаючи дітей. Зупинившись, здивовано дивлюся на його вираз морди. Погляд звіра прикутий до дрібних порушників.

- Хочеш пограти з дітьми? - задумливо припускаю. Пес лише на мить переводить погляд на мене, потім знову дивиться на жовті костюми. Знизую плечима: - Підійдімо ближче. Здається, Особливим нудно, коли на них не звертають увагу.

Івар радо підтримує мою ідею. Він першим прямує до дітей. Особливі помічають нас в останній момент. Усі зацікавлено обертаються, розглядають нас. Потім семирічний хлопчик подається вперед:

- А я вас уже бачив!

– Бачив, ми вже до вас приходили, – підтверджую з посмішкою. - А що ви тут робите?

- Малюємо, - гордовито видає дівчинка з рудим волоссям і вказує рукою на безглузді каракулі, намальовані крейдою, яку діти явно стягли з Притулку.

- І що ви хочете намалювати? – уважно розглядаю білі лінії на темному дереві. Краєм ока помічаю як з дому виходить Наїна, зацікавлено придивляється до того, що відбувається за парканом.

- Квіти, - відповідає та ж сама дівчинка. Ще одна підходить ближче до подруги, захоплено дивлячись на Івара, та додає:

- І собаку!

Цю Особливу я пам'ятаю. У неї неймовірна здатність звертатися до неживих предметів. Взагалі вміння Особливих прекрасні, хоча більшість людей вважає їх навпаки небезпечними. Навіть зараз, коли діти на вулиці, нечисленні перехожі вважають за краще їх обминати.

- А ви б хотіли намалювати це все по-справжньому? Різнокольоровими фарбами.

Діти дивляться на мене недовірливо. Наїна тихо підходить ближче.

- У мене є садиба недалеко від міста, - кажу з миролюбно. - У ній дуже нудні сірі стіни. Може, ви хочете їх розмалювати?

У дітей спалахують очі. Вони підходять ближче до мене. Дехто наважується погладити Івара. Він легко дається їм у руки, навіть не намагається гарчати, як на Мисливців. Отже, все-таки йому не подобаються дорослі чоловіки. Врахую це.

- А так можна?

– У нас немає фарб.

– Нам не дозволяють ходити далеко.

Говорять із прихованою надією. У мене навіть серце завмирає від того, наскільки ж вони схожі на звичайних дітей. Напевно, правильно, що їм не дають імена, я не змогла б ставитись до них так холодно, як того вимагає протокол.

- Я домовлюся з вашими вихователями, - обіцяю дітям, потім повертаюся до Наїни: - Може, ви дасте цим дітям декілька уроків малювання?

Особливі ошелешено оглядаються і тільки тепер помічають жінку. Не змовляючись, відскакують від паркану.

Господарка дивиться на мене здивовано. Потім кидає погляд на дітей і розгублено бурмоче:

- Вчити малювати Особливих? Але навіщо? Адже їх вирощують для рейдів за Стіну.

- Це буде ще через кілька років, - морщусь, не бажаючи уявляти, що цих малюків незабаром почнуть відправляти разом з Мисливцями, щоб вони допомагали тим своїми здібностями. - Я вам заплачу.

Наїна вагається, дивиться у бік Притулку.

- І поговорю з працівниками, - запевняю швидше. - Куплю дітям фарби та те, що скажете.

Зрештою Наїна погоджується. Особливі захоплено дивляться то на неї, то мене.

- Ходімо, - киваю їм у бік Притулку. - Розмовлятиму з вашими вихователями.

Розмова затяглася на цілу годину. Працівниця довго думала над моїм проханням, кілька разів відходила з кимось порадитись. Я навіть намагалася маніпулювати своєю колишньою посадою. Івар постійно сидів біля моїх ніг і уважно прислухався. Зрештою мені справді дозволили забрати дітей на пів дня. Домовилися, що я повернуся через три дні, на той час підготують диліжанс та наглядачів за Особливими.

Повертаюся до садиби у гарному настрої. Мурличу під ніс пісеньку. Івар трусить поруч, але постійно озирається на мене, ніби вивчає.

- Ти мене скоро бентежити почнеш такими поглядами, - зауважую глузливо. - У новинах на скрижалі знову не було нічого про втраченого собаку. Виходить, я вже можу вважати тебе своїм?

Від цього питання Івар навіть завмирає. Притискає вуха до голови й пильно дивиться на мене. Зупиняюся навпроти й запитально підіймаю брову:

- Не хочеш?

Пес опускає голову, наче людина, яка сильно замислилася. Хоча, може, його увагу просто привернув якийсь запах.

Друге припущення виявляється вірним. Івар веде носом, потім підіймає шерсть на загривку і спрямовує погляд уперед. До виходу на галявину залишається всього кілька кроків. Пес прямує туди. Здивовано поспішаю за ним. Вискочивши на відкриту місцевість, пригнічено підтискаю губи:

- У мене сьогодні день несподіваних гостей. Не треба їсти цього пана, Іваре, я його знаю.

Звично кладу руку на голову вихованцю, розглядаючи королівського Радника, що ступив на землю перед воротами.

- Добрий день, пані Мірейя! - схиляє голову чоловік у темному костюмі. Сивина вже вкрила сріблом його голову і коротку бороду, очі вицвіли й тепер від яскраво-блакитного кольору залишилася лише тьмяна тінь навколо чорних зіниць.

- Здрастуйте, Радник Шарен, - підходячи, притримую Івара за холку. Переживаю, що він може налякати гостя, хоча пес мені дістався дуже розумний і характер у невідповідний час не показує.

- Вибачте, що без попередження. Чи можу я зайти?

- Звичайно, - киваю і першою проходжу у двір. - Що привело вас до мене?

- Хотів перевірити, як ви влаштувалися на новому місці. У вас гарний пес. Ваша бабуся також дуже любила тварин.