Глава 6

Розплющивши очі вранці, потягуюсь і оглядаю кімнату. Тепер мені доведеться жити у цій садибі. Це не королівські палати, але цілком прийнятний для життя будинок.

Сьогодні доведеться вибратися до міста. Там я дізнаюся, чи не загубив хтось собаку.

Стоп! А де Івар?

Схоплююсь на ноги й схвильовано оглядаю кімнату. Пса ніде немає. Душа йде у п'яти. Куди він зник? Втік?

- Іваре! - кидаюсь у коридор. Навіть не знаю, чого я більше злякалася. Того що він втік, або, що я залишилася сама.

Перестрибую через сходинки, прагнучи якнайшвидше вибігти у двір. Може, він просто вийшов погуляти?

Але до дверей не добігаю. Івар виходить назустріч. Здивовано дивиться на мене. З почуттям неймовірного полегшення подаюсь до пса:

- Милий, я думала ти втік! Не лякай мене так.

Чухаю вихованця між вух, але він пригинає голову і відходить. Не подобаються мої дотики? Невже я випадково штовхнула його уві сні, і він тепер боїться? Чи щось пов'язане із минулими господарями?

- Йдемо на кухню, треба збиратися та йти до міста.

Вдруге мені пощастило менше. Їжа помітно підгоріла і тепер виглядала зовсім не апетитно. Навіть Івар глянув на запропоноване підозріло й одвернувся.

- Давай у місті поїмо, - зітхнувши пропоную я. Прибираю залишки невдалого сніданку.

Іти до міста близько пів години. Досить далеко, але я все ж таки вирішую прогулятися пішки. Івар трусить поруч, уважно оглядаючись на всі боки.

Незабаром бачу дахи будинків. Ще за кілька хвилин вух досягає шум Нуви. Заходжу на першу вуличку, оглядаю місто. Давно я тут не була.

Івар напружено підбирається. Кроки його стають акуратними, ніби йде по гострих шипах, голова пригинається нижче, а на загривку стовбуриться шерсть.

- Все гаразд, хлопче, - примовляю, торкаючись його долонею. Пес кидає на мене погляд, але продовжує насторожено озиратися. Може, варто було б залишити його в садибі?

Гучні крики та регіт змушують здригнутися нас обох. Швидше обертаюся на звук і бачу дітей в жовтих костюмах, що біжать через перехрестя. За ними з обуреними криками та лайкою мчить жінка. Особливі швидкі та спритні. Вони тікають на іншу вулицю, а жінка зупиняється, згинається навпіл і впирає руки в коліна. Поки вона намагається втамувати подих, я наближаюся до неї. Жінка підіймає голову. Погляд спрямований на мене сповнений люті та обурення, але варто їй розглянути мене краще, як вона змінюється в обличчі:

- Королево?! - видихає з подивом, оглядається у пошуках супроводу. Посміхаюся їй:

- Вже ні. Мені дали розлучення і відпустили до цих країв. Незабаром побачите у новинах.

Жінка продовжує здивовано кліпати, дивлячись на мене. Намагаюся змінити тему:

- Що наробили Особливі? Ви ж лаялися на них?

Незнайомка приходить до тями й киває. Дивиться убік і хитає головою:

- Понадилися маленькі негідники малювати у мене на паркані. Ось, гляньте, пані. Щодня ганяю їх, а потім відтираю паркан. Пробувала вже і водою їх поливати, і ганяла мітлою, і пастки влаштовувала. А їм весело! Працівниці Притулку втихомирити їх не можуть ніяк.

Замислившись, дивлюся у той бік, куди втекли діти. Будівлю Притулку видно здалеку. Над нею майорить жовтий прапор і повільно крутиться флюгер у вигляді кола, всередині якого знаходиться плоска рибка. Вище цієї будівлі лише міська ратуша.

- А хто це у вас? - зацікавлено дивиться мені за спину жінка. - Ой які зуби!

Озирнувшись, розумію, що Івар вищирився і знову здибив шерсть. Швидше кладу руку йому на голову, заспокійливо чухаю.

– Знайшла його на узбіччі пораненим, – відповідаю та повертаюся до попередньої теми: – Чому саме на вашому паркані вони малюють?

У мене вже є деякі підозри, але жінка все ж таки задумливо підтискає губи й каже:

- Напевно, вирішили знущатися з мого почуття прекрасного. Малюють вони жахливо! Я викладала раніше образотворче мистецтво в ліцеї для людських дітей, а Особливих такому не вчать. Ось їм і заздрісно.

- Зрозуміло, - повільно киваю, знову дивлюся на жовтий прапор, а потім питаю: - Як вас звуть?

- Ой, вибачте, пані Мірейє, - ніяково сміється мешканка міста. - Наїна.

- Наїно, можу я запропонувати вам заробіток?

Жінка здивовано дивиться на мене, озирається на огорожу, заламує руки.

- Я більшу частину часу вдома з онуком сиджу. А вам допомога у чомусь потрібна?

- Так, це не займе багато часу, - усміхаюся і переходжу до справи: - Я платитиму вам кожен по десять руї, якщо ви чекатимете, коли Особливі обмалюють ваш паркан, а потім будете змивати їх малюнки. Єдина умова: ніяк не реагувати на них. Навіть не дивитись у їхній бік, поки самі не підуть. Як вам?

Наїна впадає у ступор. Погляд її стає підозрілим. Вона оглядає мене, ніби сумнівається у моєму душевному здоров'ї.

- Ви хочете платити мені за те, що я митиму свій же паркан? – уточнює вона розгублено.

- Саме так. Лише одна умова: ніяк не реагувати на Особливих. То що, домовились?

- Це дуже дивно, пані, - зволікає Наїн, але все ж таки киває: - Гаразд, я згодна.

- Чудово, - я дістаю з кишені монетку в один лаї, що дорівнює тридцяти руї, та передаю жінці: - Це за перші три дні, починаючи із завтра. Потім я знову прийду. До зустрічі, Наїно.

Розвертаюсь і прямую вглиб міста, залишивши розгублену жінку, розглядати монетку у своїх пальцях.

Насамперед вирішую зайти в ресторанчик. Усередині малолюдно, але при цьому гамірно. Івар крадеться слідом за мною, зацьковано оглядається на всі боки, ніби будь-якої миті готовий кинутися бігти або вступити в бій. Я тримаюся ближче до нього, іноді пригладжуючи вовну, що здибилася на загривку.

Джерело шуму знаходиться за дальнім столиком: компанія нетверезих чоловіків. Здається, вони вже кілька днів у такому стані.

- А я кажу вам! - в першого відчайдушно заплітається язик. - Убили вони Кадара!

- Та брешеш ти все! - реве другий. - Звідки така звістка?! Мисливці на весь Алтейн трубили б, що завалили цього мерзенного Женця. Чи жарт, майже сотню людей убив! Монстр.