Глава 5

Екіпажі зупиняються перед старою брамою. Виходжу з салону та оглядаюся навколо. Садиба розташована усамітнено, навкруги тільки світлий ліс. Огорожу обплітає виноград, схожа лоза піднялася і по фасаду садиби, ставши його прикрасою.

Здригаюсь від гучного скрипу, коли дворецький відчиняє ворота. Здається, петлі проіржавіли.

Від брами до входу у двоповерховий акуратний будинок веде стежка, що зараз ледве вгадується у траві. Сад і маленький фонтанчик усипані опалим листям. Під деревом знаходиться затишна лавочка, а поруч розрослися кущі шипшини.

Серце несподівано сповнюється спокоєм. Зупиняюся, роблю глибокий вдих і посміхаюсь своїм думкам. Вперше так ясно і чітко розумію, що я вдома.

- Можете їхати назад, - повертаюся до прислуги. Дворецький приголомшено дивиться на мене:

- Чому, пані? Адже ми повинні допомогти вам з речами та будинком.

Усміхаюся і хитаю головою:

- Ви вже мене довезли. Знаєте, я зараз вирішила, що хочу навести тут лад самостійно. Мені все одно не буде чим зайнятися перший час. Так хоч познайомлюсь із будинком.

- Може, залишити хоча б покоївку? - сумнівається дворецький, але я непохитна.

У результаті супроводжуючі прощаються зі мною. Лакей заганяє другу карету у двір, а сам забирається на козли до товариша, і люди їдуть геть. Декілька хвилин дивлюся їм услід, а потім розвертаюсь і прямую у бік будинку.

Усередині прохолодно та сиро, пахне пилом та старістю. Доводиться відчинити майже всі вікна. Обходжу перший поверх, скидаю простирадла з меблів і відзначаю, що вони цілком придатні до використання й замінити доведеться зовсім небагато. Сідаю на диван у вітальні та прислухаюся до тиші будинку. Я зовсім одна.

Через хвилину ховаю обличчя у долонях і вперше з моменту після розмови з чоловіком, дозволяю собі розплакатися. Вся гіркота й образа випліскуються в одну мить. Скільки завгодно можу посміхатися і вдавати, що в мене все добре, але питання в іншому. Скільки насправді я зможу витримати?

Я не знала іншого світу, не знала іншого життя. Росла й навчалася, щоб стати правителькою та дружиною Ратміра. Ніколи навіть думати не сміла про інших чоловіків... а він так легко віддав перевагу іншій.

Тихий цокіт кігтів по підлозі змушує мене здригнутися і підняти голову.

За мить схоплююся на ноги.

Ми обидва завмираємо.

Зараз пес здається ще більшим. Він зупинився за кілька кроків від мене і тепер дивиться розумними світлими очима.

Повільно витираю сльози й вимовляю:

- Вітаю. Ти вже прийшов до тями?

Собака невпевнено виляє хвостом. Відчуваю себе ніяково під його допитливим поглядом.

- Хочеш їсти? - схаменувшись, пропоную, а сама намагаюся згадати в якій із сумок складені продукти на перший час. Пес, як і очікувалося, не відповідає. Тоді я повільно обходжу його і прямую до екіпажу. Озирнувшись, здригаюся, бо бачу як величезний звір на відстані кількох кроків слідує за мною.

Намагаюся краєм ока стежити за псом, поки копаюсь у сумках. Звір сидить неподалік і оглядається на всі боки, тільки вуха смішно смикаються, вловлюючи різні звуки. Якоїсь миті навіть стає цікаво на що ж так дивиться пес. Розвертаюсь, щоб простежити за його поглядом і бачу Стіну. Мерехтливе марево, що переливається фіолетовим, синім, рожевим і помаранчевими кольорами. Воно пульсує, іноді йде кругами, як вода від падіння в неї каменю. Купол ніби живий щит, який заслонив нас від зараженого світу. Я настільки звикла до його вигляду, що рідко підіймаю голову, адже згори нічого не змінюється – блакитне небо та мерехтливий купол. На що так задивився мій гість? Може, щось унюхав?

Так нічого і не з'ясувавши, повертаюся до пошуку їжі. Незабаром знаходжу потрібний пакунок і прямую на кухню.

- Йдемо, друже, - кличу пса. Він одразу схоплюється на ноги й біжить за мною.

На кухні зацікавлено озираюсь. Перевіряю, чи працюють механізми водопостачання, потім придивляюся до кухонного приладдя.

- Спробуємо зробити легку вечерю? - пропоную псу. Його хвіст кілька разів смикається то вправо, то вліво, підмітаючи підлогу.

Зробити салат і розігріти приготоване маминими слугами м'ясо у мене виходить.

Звір кілька хвилин уважно принюхується до виділеної йому тарілки, потім все ж таки починає їсти. Який обережний. Я ж знаю, що після відновлення апетит прокидається жахливий, а він не поспішає, ніби ще й підлогу забруднити боїться.

- Треба тебе, напевно, якось назвати, - задумливо зауважую, спостерігаючи за псом. Він повертає вуха до мене і підіймає голову. У його погляді мені здається осуд, тому поспішаю виправдатися: - Тільки на час, поки ти в мене. Адже не зручно без імені.

Звір смикає вухами та повертається до їжі.

- Як тобі Вігго? - починаю пропонувати варіанти. Що б таке могло підійти настільки гарному і небезпечному псові? - Чи Йор? Тобі подобається Скалд?

Водянисто-блакитні очі дивляться на мене із сумнівом. Вуха від кожного імені нервово смикаються. Похмуро дивлюся у вікно.

- Придумала! Івар!

Декілька миттєвостей пес оглядає мене, а потім схиляє голову. Цікаво, це він так висловив згоду чи обурення?

Розбирати речі без допомоги телекінезу або служниць не просте заняття. Магічного каміння я з собою не взяла, і в будинку його не знайшлося, тому я перенесла з екіпажу лише найнеобхідніше. Івар лежав на терасі та водив очима, спостерігаючи за тим, як я бігаю туди-сюди.

- Йдемо, Іваре, - кличу пса всередину будинку, притримуючи двері. Він дивиться на мене насторожено, але все ж таки проходить.

Піднявшись на другий поверх, перевіряю стан спальні та ванної. В останній знаходжу артефакт очищення. Заряду ледве вистачає, але через кілька хвилин кімната для водних процедур сяє чистотою.

- Чудово, - радію, що цього разу легко відбулася, і повертаюся до пса: - Іди сюди, треба відмити тебе від крові.

Звір опускає голову, притискає хвіст і швидко задкує з кімнати. Кидаюся за ним: