Глава 2

Конфедерація веде своє літочислення з моменту створення Стіни. Правильніше було б назвати захисну магічну споруду куполом, ніж стіною, адже вона повністю накриває територію всіх шести королівств, відгороджуючи нас від решти зараженого та небезпечного світу.

Сьогодні сімнадцяте квітня триста дев'ятнадцятого року.

Стою біля вікна своїх покоїв, де я проживала лише кілька місяців до весілля. Після офіційної церемонії я оселилася з чоловіком, але за мною весь час були закріплені окремі кімнати в палаці.

Дивлюсь із третього поверху вниз. Ворота в палацовий парк відчинені навстіж, акуратними вимощеними доріжками гуляють люди. Вигулюють маленьких собачок, або носять на руках котів. Колись я теж дуже хотіла завести собаку, можливо навіть зробити з неї фамільяра, але Ратмір був проти.

Диких тварин у Конфедерації немає. Вони або вирощуються для використання в їжу, або для того, щоб стати домашніми вихованцями. У книгах я читала про те, що раніше у лісах водилися ведмеді, вовки та навіть тигри. Напевно, в тому світі, де не існувало Стіни, було дуже небезпечно жити. Цікаво, чи залишилися якісь тварини зовні? Чи всіх знищили Женці?

- Ваші речі зібрані, королево, - тихо вимовляє літній дворецький. Дякую йому, кидаю останній погляд на акуратне чисте місто за вікном, на безтурботних людей та імітацію ясного блакитного неба без сонця.

Поспішаю надягнути рукавички, які ношу завжди, варто мені вийти з кімнати. Ніхто ніколи не глузував з того як виглядає моя ліва рука, але я все одно відчуваю себе голою без тканини на кистях. Можливо, настільки звикла приховувати відсутність половини безіменного пальця та мізинця, що це вже стало моєю невіддільною ознакою.

Не пам'ятаю як я втратила пальці. Це трапилося у дитинстві, коли мені ще не виповнилося і десяти років.

Часто люди мають спогади з більш раннього віку, але я чомусь пам'ятаю дитинство тільки з розповідей батьків.

Виходжу з кімнати та йду коридором. Покоївки схиляють голови, відводять винні погляди. Дивляться на мене зі співчуттям.

А потім назустріч виходить ВОНА. Фіна. Здивовано завмирає, округляє свої зелені очі. Довгі вигнуті вії ледь не торкаються тонких брів, а пухкі губки відкриваються в бажанні заговорити.

Фіна справді дуже гарна. У неї яскраво-руде волосся, того відтінку, який у грі світла робить кучері схожим на полум'я. Вона має світлу шкіру й витончену постать.

Порівняно з нею я блякла і… “звичайна”. Моє волосся кольором нагадує каштан, а очі сірі. Я не потвора. Королю пощастило, що унікальна здатність дісталася досить симпатичній дівчині. Але все пізнається у порівнянні.

Фіна молодша за мене на декілька років. Вона може похвалитися красивими грудьми та широкими стегнами на додаток до вузької талії. Напевно, якби я була чоловіком, я б теж проміняла себе на таку.

- Ваша Величність! - видихає Фіна своїм ангельським тонким голоском. – Я хотіла зустрітися з вами до вашого від'їзду.

- Можете не звертатися до мене так офіційно. Я значуся королевою лише формально і лише до моменту підписання паперів про розлучення, а це питання вже вирішене, – без посмішки дивлюсь на потраплянку. Щиро сподіваюся, що вона зможе врятувати наш світ. Коли потреба в Стіні щезне, я хотіла б поїхати якомога далі звідси з якоюсь експедицією. Де застосувати свою силу завжди знайду.

- Мірейє, - дівчина ніяково вимовляє моє ім'я. - Сподіваюся, ви не будете відчувати образу на мене і мститись?

Дивлюсь на неї уважно. Помста? А який від цього сенс? Це дівчина нікого не вбила, не зачарувала. Мій чоловік свідомо зробив свій вибір. Те, що цей вибір мені не подобається, зовсім не робить Фіну монстром.

І я не воюватиму з нею за Ратміра. Навіть якщо раптом зможу вмовити його змінити рішення, я не впевнена, що мені потрібен буде такий чоловік. Чи я зможу потім йому довіряти?

- Можете не перейматися на цей рахунок, я не завдаватиму вам шкоди.

Вже хочу обійти дівчину та продовжити шлях, але вона зрушується вправо, загороджуючи дорогу.

- І все ж таки я почуваюся жахливо, - її очі наповнюються вологою, ніби дівчина ось-ось розплачеться. - Не хочу, щоб ви вважали мене поганою. Ми могли б потоваришувати.

- Ні, дякую, - навіть відступаю на крок, почувши таку пропозицію. - Нам нема потреби дружити, Фіно. Я лише прошу вас не руйнувати те, що я встигла зробити на своїй посаді.

- Я навіть нічого такого не планувала, - злякано підіймає руки до гори Фіна.

- Тоді бажаю вам успіхів, а мені час іти.

Мені все ж таки вдається обійти дівчину і піти до сходів. Фіна під маскою із напускної «пухнастості» залишається за спиною.