Глава 1

Ох, моя голова... Ох, моє плече... Ох, моє стегно! Що взагалі сталося? Пам'ятаю тільки, як біль скрутила з такою силою - до скреготу в зубах і все... далі темрява. Ніколи свідомості не втрачала, а тут на тобі. Буде про що згадати з подружкою. І на чому це я лежу цікаво? Посовалася, розуміючи, що піді мною точно не м'який і пухнастий килим. Щось неприємно кололося і лоскотало. Та ще й шум якийсь дивний, немов...

Я різко розплющила очі і обімліла: прямо наді мною розкинулися густі крони дерев, пропускають тонкі промінчики світла на землю. Один такий промінчик точнісінько вмостився на моїх грудях, нагадуючи лазерний приціл гвинтівки. Насилу сівши і не вірячи, озирнулась довкола, я відкопала рот і кліпала очима, нічого не розуміючи. Ось що це були за звуки - природи. Але як я тут опинилася? Що за маячня така?

Закривши рота, так як помітила мошкару, що кружляла поруч зі мною, піднялася, розтираючи забиті ділянки тіла. Все ж відчутно я приклалася об підлогу, тепер синці точно будуть. Тільки ось це не найголовніше: першочергове завдання з'ясувати, де це я і як сюди потрапила? Те, що я не сплю доводить біль в тілі і... Стоп! Я схопилася рукою за груди, ошелешено мацаючи родима пляма та ще й натискаючи на нього з старанням. Але нічого не відчувала. Взагалі. Навіть відлуння болю не залишилося. Доклала долоню до чола, але воно виявилося приємно прохолодним. Ніякої температури! Ух, хоч однією проблемою менше. А то я сама, до того ж хвора, в лісі довго б не протягнула.

Якщо буду стояти на одному місці і як заїжджену пластинку крутити в голові «де я і як сюди потрапила», нічого цим не вирішу, а тільки вганяючи себе в депресію. Добре ще, що не треба з'ясовувати «хто я», а то було б взагалі весело.

Озирнувшись, цього разу вже уважніше, довкруги і вибравши шлях, пішла вперед по високій соковитою зеленій траві. Поки сонце стояло високо, і в лісі було світло, мене ніщо не лякало... Гаразд, брешу, я до гикавки боялася і тому була весь час в напрузі. То гілочка десь збоку хрусне, то дивний звук пролунає, що нагадує скрип дерев в хуртовину, то немов хтось зашипить за спиною. Жах, одним словом! Але, не дивлячись на це, я продовжувала наполегливо рухатися вперед. Треба ж якось звідси вибиратися, інакше з голоду помру - для життя в лісі я не пристосована.

Через кілька годин, за моїми підрахунками, я настільки вимоталася через власні натягнутих нервів, що довелося сісти під одним з дерев, спершись на шорсткий стовбур. Спина гула, в хребет же немов кілок встромили і від нього нитки по всіх ребрах простяглися, стягуючи їх між собою і заважаючи дихати, та й ноги одерев'яніли.

Закривши очі, відкинула голову, упершись нею в стовбур дерева, прислухаючись до нескінченного щебетання птахів, тихому шелесту листя на гілках і трави... Я різко відкрила очі і грюкнула себе по щоках. Спати не можна! Скоро стемніє, треба хоч до абикуди дійти...

Вечір став підкрадатися непомітно, але невідворотно, а я все ще крокувала по лісі, якому, здається, не було ні кінця, ні краю. Я втомилася, була голодна і зла. Що було сильніше - зрозуміти не могла, якщо зараз не вийду з цього чортового лісу, я вибухну. Ну хоча б через десять хвилин... Або хоча б через півгодини...

На лісові звуки я давно перестала звертати уваги і вже не так боялася волохатого корча, що дуже сильно нагадував лісовика. Так-так, у нього навіть геть начебто оченята моргають... Стоп. Оченята? Моргають? Я різко повернулася до «лісовика», але замість нього там стояв звичайний корч, кривий і непривабливий. Так, здається, з голоду мені починає всяка нісенітниця ввижатися.

Після «бачення» прискорила крок і мало не бігом стала пробиратися між широких і могутніх дерев. Такі у нас навряд чи знайдеш! І це знову повертало мене до думки про «потраплянство». Але незабаром видохлась, села прямо на землю і гірко вигукнула, трясучи в повітрі руками:

- Я коли-небудь виберуся з цього лісу!

- А куди хочеш потрапити? - пропищали у мене над правим вухом.

- Та куди завгодно, лише б... - тут я осіклася і різко підскочила, озираючись по сторонам, але нікого не побачила.

- Мене шукаєш?

Я різко повернулася і застигла в німому подиві, широко відкривши не тільки очі, але і рота. В повітрі, махаючи зелено-золотистими крилами, переді мною крутилась справжнісінька фея! У зелененькій сукні, що майже не прикривала принади маленької діви, з очима на пів обличчя, що відливали соковитою зеленню, і зеленим волоссям.

- Рота закрий-но, диво іншосвітне, - пропищала фея, а я, ікнувши, протерла очі - ну хіба мало, раптом у мене зорові глюки.

Але, віднявши руки від очей, побачила, що фея нікуди не поділася; продовжувала пурхати перед носом, над чимось тихо сміючись.

- Так, куди треба?

Проковтнувши ком і переставши витріщатися на міфічну дівчинку, ледве видавила:

- Додому.

Фея скорчити задуману мордочку, кумедно надувши червоні губки.

- Повернути тебе я не зможу, - заявила істота як само собою зрозуміле.

- Чому? - насупившись, поцікавилася я, не зводячи очей з феї.

- Тому що я фея, - заявила маленька зеленоволоса діва, швидко-швидко махаючи яскравими крильцями.

- І? – не розуміючи перепитала я, піднімаючи брови. Я щось не бачу зв'язку. Феї ж чарівні істоти як-ніяк.

Крихітка виразно закотила очі, всім своїм виглядом показуючи якої вона думки про мої розумові здібності. Ну, а я хіба винна? Я взагалі-то вперше з феєю стикаюся наживо, звідки ж знати, на що вони здатні, а на що - ні.

- Сил моїх не вистачить відправити тебе назад на Землю.

Я вже давно зрозуміла, що не сплю, а поява феї остаточно розбило мої жалюгідні спроби вхопиться за нереальність того, що відбувається в друзки. Залишається одне питання - куди потрапила? Що неодмінно і озвучила.

- У Міжсвітті, - отримала у відповідь.

- І де це?

Фея задумалася, смішно насупивши брівки.

- Це в Міжсвітті, - була мені лаконічна відповідь.