Розділ 17. Люсі

Люсі

Святково убрана кімната нагадує мені нашу з матір’ю оселю у Сан-Франциско. Приємні аромати квітів, зірваних зі саду, заповнюють коридор. Кілька робітниць декорують кімнату, з кухні лунають незнайомі голоси. Брайан влаштовує справжній бенкет — стільки персоналу, працівників, святковий посуд…

— Жоржини — улюблені квіти вашого батька, — чую за спиною грубий голос Брайана. Мої щоки починають горіти від роздратування. Дуже хочеться висловити йому все, що думаю.

— У вас якесь свято? — наважуюсь запитати.

— Приїзд далекої родини. Сподіваюся, у вас вечір вільний.

— Авжеж! — відповідаю я з посмішкою і, минаючи його, спішу до себе в кімнату.

Знайомий холод огортає моє зігріте тіло, наче наскрізний протяг, що крутиться по колу в цій кімнаті. Вирішую трішки розслабитися. День був дуже насиченим. Відкидаюся на ліжко. З голови не виходить Девід. Я впевнена, що це саме той, кого шукав мій батько. Девід — мій брат.

— Міс Мітчелл! — З коридору доноситься голос Моллі, вона стукає в двері і тим самим повертає мене до реальності.

— Зайди! — кажу я.

— Брайан запрошує вас на святкову вечерю.

— Дякую. Я скоро буду.

Моллі йде. Я підходжу ближче до вікна, містера Адама ще не видно, хоча вже сутеніє. Коли ж він приїде?

Спускаюся в зал. Серед людей я упізнаю кілька облич. Тітонька Мей з чоловіком посміхаються мені з того боку кімнати. Мені здається, що тут більшість Брайанових знайомих, адже з вигляду вони десь одного віку.

— Міс Мітчелл, ласкаво просимо! — підійшов Брайан і повів мене до середини кімнати. Я неохоче, але крокую за ним.

— А де сестра? — питаю я.

— Вона скоро спуститься.

— Брайане!

— А ось і вона.

Яка ж я рада її бачити. У неї дуже гарний вигляд, думаю, їй уже краще.

— Ґвен, як ти? — питаю я, обіймаючи її.

— Усе добре, — відповідає вона, а малий Метью, що стоїть за її спиною, підморгує мені.

— Ґвен, це твоя сестра? — підходить до нас одна з гостей — ви так схожі! Чому ти нас раніше не познайомила?

— Та не було нагоди, — відповідає Ґвен, посміхаючись. —  Приємного вечора.

— Хвилиночку уваги!

Я затремтіла від того, як у дверях почула голос Адама Мея. Я рада його бачити зараз як ніколи.

— Заходьте, хлопці! — каже Адам. І далі все відбувається як у детективному фільмі.

До кімнати вриваються троє поліцейських у формі. Містер Адам відходить вбік. Один з поліцейських підходить до Брайана і надіває на його руки наручники. Вигляд у нього вкрай спантеличений. Він намагається щось сказати поліцейським, але його слова не розбірливі. Інший упіймав Моллі, по той бік кімнати, яка побачивши поліцію, намагалася крадькома вибігти.

— Що відбувається? Відпустіть мене, у вас немає права! — загаласував Брайан.

— Містере Скотт, у нас є ордер на ваш арешт. Ви підозрюєтеся у вбивстві Вільяма Мітчелла. Ваша домогосподарка також є другим підозрюваним у цій справі. Хлопці, обшукайте будинок!

— Адаме, Мею, тобі це так не минеться! — намагався боротися Брайан. Але його швидко вивели за двері. Можна було спостерігати за спантеличеними обличчями гостей.

— Містере Адаме, що відбувається? — непокоїться Ґвен.

— Місіс Скотт, вам немає за що хвилюватися, небезпека вже минула.

— Зачекайте, ви підозрюєте Брайана у вбивстві нашого батька?

— Саме так! А Моллі — йому допомагала.

— Але це неможливо! Він не міг цього зробити! У вас є докази?

— В крові вашого батька було знайдено велику концентрацію ліків, які він приймав щоденно. Ваш батько намагався знайти свого третього сина, вашого брата. Брайанів план був таким: немає батька – немає спадку на трьох. Тому він убив його, використовуючи виглядаючий на перший погляд невинний спосіб. Але він не врахував одного — погану помічницю. Вона зараз здасть його у відділку.

— Ні, я не вірю! Це все брехня! Адаме, ти ж знаєш нашу сім’ю багато років. Як ти можеш таке говорити?

— Подякуйте вашій сестрі! Вона розкрила не лише цю таємницю, а й врятувала вас від лап вашого чоловіка.

— Люсі? — сестра переводить погляд на мене, що пронизує до мурашок.

— Ґвен, ходімо нагору, я тобі все поясню. Ми так і не змогли поговорити з тобою.

— Ні! Я не хочу ні з ким говорити! Дайте мені спокій, — вигукнула Ґвен, вибігаючи за двері.

— Люсі! — підійшла до мене тітка Мей. — Залиш її. Не зараз. Дай їй час. Ти повинна зрозуміти.

— Міс Мітчелл, — звернувся до мене один з поліцейських, — поїдьте з нами у відділок для дачі свідчень.

Сидячи в машині містера Адама, я відчуваю полегшення. Наче важкий камінь упав з плеч, але залишив велику яму. І тепер цю яму потрібно чимось заповнювати.

³

— Міс Мітчелл! Міс Мітчелл! — лунає здалеку голос Френка. Я озираюся і бачу, як він біжить до мене тісними коридорами поліцейського відділку.

— Френку, що сталося?

— Девід прилетів із Флориди й готовий зустрітися з вами.

— Не може бути? Френку, це правда?

— Так! Тітонька Ханна також дуже хоче познайомитися з вами.

— Я просто не вірю своєму щастю! Френку, ти справжній друг. Ти дуже допоміг мені!

— Я радий допомогти вам, зрештою, це моя робота, — ми розсміялися. Ця фраза з Френкових уст звучить досить дотепно.

— Тож, до завтра? — питаю я.

— Так! Завтра о дев’ятій я відвезу вас до тітоньки Ханни. Вам є про що поговорити.

— Авжеж!

— Ну що, молодь, поїхали. — із кабінету вийшов Адам і поклав руку на моє плече.

— Що з Брайаном і Моллі?

— Суд на наступному тижні. Як він вирішить, так і буде, але думаю, що їм таки світить строк.

³

Я повертаюся додому далеко за північ. Тихо. Ледве чутно посвистування вітру за вікном. Я неймовірно щаслива, що ця історія завершилася саме так. Залишилося вирішити тільки з Оскаром. Цим же і займуся завтра. Насправді мені дуже пощастило зустріти правильних людей у потрібний час.