Розділ 15. Люсі

Люсі

Мені терміново потрібно розповісти Адаму про те, що я почула від Метью минулого вечора. Я б і не повірила в його слова, якби не побачила на власні очі, в якому стані зараз Ґвен.

Спускаюся сходами вниз, у коридорі Брайан розмовляє з водієм.

— Дозвольте затриматися завтра, мені потрібно зустріти кузину в аеропорту! — Френк переконливо просить Брайана, але не впевнена, що це йому вдасться. Брайан доволі недоступний, особливо останнім часом.

— Скільки часу це займе?

— Вона прилітає вранці о сьомій, тому, з усією повагою, прошу дозволити мені приїхати о десятій. — Брайан витягує телефон і починає зосереджено щось переглядати.

— Добре, зранку справ немає. Але о десятій ти маєш бути тут!

— Дякую вам!

Я підходжу ближче, Брайан не одразу звертає на мене увагу.

— Міс Мітчелл! Доброго ранку. Як минула ніч? — нещиро запитує він.

— Чудово! — відповідаю я. — Френку, у мене справи у місті, відвезеш мене, якщо є вільний час.

Френк глянув на Брайана, чекаючи дозволу.

—  Френку, ти чув? У міс Мітчелл справи, їй потрібен водій!

—  Хм, — скоса усміхаюся я так, щоб Брайан це побачив.

 — Гарного дня! Постарайтесь не затримуватися.

А мені до вподоби виводити його на емоції.

— Ну то їдьмо! — каже Френк і махає мені в сторону виходу.

— Куди ми їдемо?

— Ти знаєш, де працює Адам Мей?

— Здається, так. Це недалеко звідси.

— Відвези мене до нього!

Ми сідаємо в автівку. Відчуваю, як Брайан спостерігає за нами з вікна, але мені байдуже. Мені важливо допомогти сестрі.

— То ваша кузина прилітає? Як давно ви не бачилися?

— Хлоя? —  усміхається Френк. — Так! Вона навчається у Флориді. Останнім часом рідко навідується до нас.

— Тобто ви справді близькі? Зазвичай з кузенами не має такого тісного зв'язку.

— Хлоя — донька маминої сестри. Ми виросли разом, можна сказати. Тепер вона далеко. Завтра маю її забрати з літака.

— А як давно ви працюєте у мого батька?

— У батька? Ні, я працюю на Брайана. Він мене наймав. Скоро буде пів року, як я у маєтку.

— Це зовсім мало...

— Вас щось турбує? — питає Френк, побачивши моє сумне обличчя.

— Навряд чи ви мені допоможете.

— Чому ж ні? Може, я зможу бути вам корисним.

— Розумієте, це сімейні таємниці. І мені доводиться їх розкривати.

— Ох, ті сімейні таємниці… — мовив Френк, міцно тримаючись за кермо. — В одну мить змінюють твою долю і думку про твою родину. І зазвичай від цих таємниць найбільше страждають діти. Ті, хто до цього не причетний аніскілечки.

— Ваше життя також змінилося через батьків? — питаю.

— На щастя, у мене чудова родина. Мені не доводилося стикатися з проблемами чийогось минулого. От тільки моя кузина… У неї є старший брат, але кілька років тому їх мати зізналася, що він насправді не її брат. Мати усиновила його за кілька років до того, як народилася Хлоя.

— Неймовірно. Я гадаю, що така братерська любов є найсильнішою. Вони ж підтримуватимуть зв’язок між собою усе своє життя. Але я, напевно, ніколи не зможу зрозуміти жінок, які покидають своїх дітей…

— Кожному в житті дається вибір. Ми не можемо засуджувати людину не побувавши в її тілі, але зрештою, за свої вчинки кожен буде відповідати сам… — я замислююся над словами Френка. Чи можу я сердитися на батька не знаючи усієї історії? —  То ви поділитеся зі мною вашою сімейною таємницею? Ви не подумайте, я справді хочу вам допомогти.

Я зітхаю.

— Є підозра, що мій батько помер не своєю смертю.

— Гадаєте, його вбили? — Френк подивився на мене.

— Ні, що ви. Швидше за все, він вчинив самогубство і я намагаюся дізнатися причину цього.

— Тільки ви одна? Як же Брайан і ваша сестра?

— О, Френку… Усе не так просто. Брайан геть не задоволений від цього процесу. Я й розумію, репутація і все таке. А Ґвен зараз не до цього. Гадаю, вона у ще більшій небезпеці. Я хочу поговорити з містером Адамом. Хоч би вдалося застати його на робочому місці.

Ми під’їжджаємо до офісу містера Мея.

— Френку, ти зачекаєш мене?

— Це моя робота! — відповідає Френк злегка гордовито піднявши голову.

Я закриваю двері і піднімаюся сходами до середини. Мене зустрічає секретарка. За високим столом вона занотовує щось, паралельно розмовляючи по телефону. З вигляду вона старша за мене, русява дівчина.

— Чим я можу вам допомогти? — врешті решт вона відривається від телефону.

— Я шукаю Адама Мея. Він працює тут, правда?

— Так, він тут працює. Але його немає. Він зараз на суді, тож, думаю, буде після обіду. Що йому переказати?

— Дякую, нічого не потрібно. Я зв’яжуся із ним пізніше.

Чому ж не можна було просто домовитися про зустріч? Коли я вже перестану робити усе навпаки?

— Ну як? Ви поговорили? — цікавиться мій новоспечений водій.

— Уявляєш, його немає.

— Так ви не домовлялися про зустріч? — осудливо мовить Френк.

— Ні…

— Це буде вам невеликим уроком. Куди тепер поїдемо?

— Та вже байдуже.

³

Через годину ми вже під’їжджаємо до воріт будинку. Зайшовши всередину, одразу помічаю кілька картонних коробок біля дверей — здається, там старі книги, брошури та різні дрібнички.

— Дозвольте! — прибігла Моллі, тримаючи ще кілька коробок. Вона ледь не збила мене з ніг.

— Що це? — питаю я, беручи одну коробку.

— Старі батькові речі. Господарі сьогодні відвезуть їх до іншого будинку.

— Навіщо? — наївно запитую я.

— Щоб даремно місце не займали! — грубий чоловічий голос звучить позаду. Це був Брайан. Його присутність відчувається дуже сильно в цьому домі. — Як ваші справи? Усе вдалося владнати?

Мені не подобається його байдужий тон, але я посміхаюся.

— Так! — відповідаю я. Він проходить повз мене з купою коробок. На самому верху я помічаю чорно-білу фотографію з зображенням моєї сестри.