Розділ 14. Емелін

Емелін

Дні тягнуться без кінця, і я втратила відлік часу через нескінченні роздуми і переживання. Не знаю, чи пройшло три дні, чи вже п’ять — усе зливається в один безформний потік. Навіть подруга, помітивши мою тривогу, запитує, чи все гаразд, а я їй у відповідь невпевнено кажу: «Так!» — хоча насправді все далеко не гаразд. Якщо лист вже дійшов до адресата і якщо все складеться так, як я сподіваюся, це можуть бути мої останні дні з сином. Я б раділа цьому, але прощатися зовсім не хочеться; я б з радістю знайшла інший вихід.

У залі повіяло холодом, коли Ханна вийшла з проходу з тацею в руках, на якій стояли чисті склянки. Відвідувачів сьогодні не так багато, як зазвичай. Ззаду чути перешіптування і розмови про щось, що може бути обнадійливим. Слова плутаються і зливаються, мерехтять перед очима, але не доходять до свідомості.

— Емелін, тут до тебе прийшли! Ти чуєш, Ем? — Ханна підходить і хапає мене за руку, тільки тоді я помічаю біля себе чоловіка.

— Ти кликала мене?

— З тобою все добре? До тебе прийшли!

— Так... Усе добре. Просто задумалась на хвилинку — невпевнено кажу я.

— Вітаю, мем! Мене просили передати це вам! Я був у вас удома, але там мені сказали що вас немає і направили шукати тут. — чоловік дає мені невеликого білого конверта з кількома надписами адрес і ще чогось.

— Що це? Хто просив мені це передати? — питаю я і витираю руки об край фартуха.

— Не можу сказати, але гадаю вам слід це відкрити! Гарного дня!

— Бувайте! Ханно, побудь замість мене кілька хвилин!

— Так, звісно!

Знаходжу тихий куточок неподалік від нашої підсобки, або ж так званої кімнати персоналу. Сідаю за маленький стіл, захаращений коробками та різним мотлохом. Злегка потріскуючи, обережно відкриваю конверт. Всередині — білий аркуш паперу. Розгорнувши його, бачу, що він майже порожній, лише посередині маленькими літерами написано: «06.12.2005. 13:30 — (Кафе "Базилік")». Серце завмерло…

— Емелін! Що там у тебе? — заходить подруга і зупиняється у дверях. Я піднімаю на неї погляд, а потім знову опускаю очі на аркуш. Зрештою, вона не витримує і підходить до мене.

— Ем, що це? Скажи вже хоч щось, я хвилююся.

— Це відповідь… Відповідь на мого листа. Ханно, я цього найбільше боялася, але водночас так чекала.

— Що там?! Ем, скажи, що там?

— Це дата і місце зустрічі… Що я йому скажу? Ханно, як дивитися йому в очі? Як пояснити все це Оскару? Він ще дитина, навряд чи зрозуміє... — промовляю і відчуваю, як сльози підступають до очей.

— Ем, не думай про це! Не переймайся! Ти робиш усе правильно…

— Я роблю це з відчаю, Ханно! Мені немає куди дітися... Якби ж усе можна було змінити… Якби доля була до нас милосерднішою…

³

У темряві під вуличними ліхтарями сніжинки повільно опускаються на землю. Один із ліхтарів мерехтить, наче гойдається на холодному вітрі, і зрештою його світло згасає. Туман починає стелитися, і до ранку його буде стільки, що він покриє спорожнілі дороги.

Від холоду, повітря стає таким свіжим і легким, наче з кришталевого джерела. Зима тільки почалася, а вже хочеться весни, тепла. Але хто знає, чи ще колись я її зустріну, чи загублюся серед пустих і холодних заметів?

Теплі дитячі ручки обіймають мене за шию. Тепер ці обійми зовсім не такі, як були колись.

— Як ти, Горобчику? — на його обличчі засяяла усмішка.

— Я сумував за тобою. Коли ти вже перестанеш залишати мене з тіткою? Я хочу, щоб ми були разом увесь час.

— Скоро, любий! Зовсім скоро, — я намагаюся бути спокійною, але останнім часом такі моменти викликають у мене сильні емоції.

— Справді?

— Так, Горобчику, — я беру його маленькі долоньки у свої. — Скоро все зміниться. У тебе буде ще багато радості.

Я міцно обіймаю Оскара, відчуваючи його серцебиття і ніжний дитячий шепіт. Моя рука сама потягнулася до його шовковистого волосся, яке починає завиватися.

— Так, Горобчику, ходімо, — беру його на руки і несу до ліжка. Він  дрібоче ногами, наче намагається вибратися з моїх обіймів, як завжди, намагаючись привернути більше моєї уваги перед сном.

³

Сонце вже високо, а Оскар все ще спить, лише тихенько ворушиться під ковдрою. Прохолода віє з коридору, але передають, що незабаром несподівано потеплішає.

— Емелін, відчиняй! — чути голос Ханни за дверима, і стукіт добре доноситься з двору.

— Тс-с! — прикладаю палець до губ, жестом вказуючи подрузі на тишу. — Не галасуй так.

— Пробач! — вибачається вона, швидко заходячи до кімнати. — Ти ж не забула? Пам'ятаєш, так?

— Про що це ти?

— Ем, сьогодні шосте! Шосте грудня. Вже одинадцята, а о 13:30 ти маєш бути там.

— Ти про це?

— Так, не кажи що забула!

— Ханно, як я могла забути?

— То в чому річ?

— Я вагаюся. Не можу наважитися на це. Навіть не уявляю, як почати розмову. І що буде після неї...

— В тебе є інший варіант?

— Немає… — зітхаю я. — Подруго, я не можу! Не можу наважитися віддати йому Оскара. А якщо ж він навпаки не захоче його прийняти? Або якщо прийме, як мені витримати цю мить — бачити перелякані очі Оскара, знаючи, що я не можу запропонувати йому нічого кращого? Оскар — це все, що у мене є. Як я можу так вчинити?

— У будь-якому випадку це краще, ніж залишити його деінде. Ми пройшли так багато і з цим впораємося. Я буду поруч до кінця, ти ж знаєш.

Подруга бере мене за руку, і від цього жесту мені трохи полегшало. Вона намагається підтримати мене навіть у такій важкій ситуації, коли будь-який контроль втрачений, а життя схоже на існування серед зимових холодів.

³

Залишивши подругу з Оскаром, я вирушаю до місця зустрічі. Усе всередині мене калатає, тривога посилюється з кожним кроком, і ноги наче налиті свинцем. Я ледь стримую тремтіння. Моя уява малює безліч сценаріїв того, як можуть розвиватися події в наступні кілька годин. Якби тільки все минуло добре… Якби я не прирекла Оскара на страждання…