Розділ 13. Емелін, Вашингтон. Грудень 2005 року.

Емелін,

Вашингтон. Грудень 2005 року.

З вікна пролилося сонячне світло, знову пустивши тіні по квартирі, а я так і не зімкнула очей до світанку. У кімнаті гуляє морозець, за вікном падають білосніжні сніжинки. Оскар зрадіє першому снігу — для нього кожна зима приносить море радості. Як вибіжить у двір, його енергії не стримати. Навесні він завжди спостерігає з сумом, як тане сніг і залишається лише бруд.

Та хто знає, чи зможу я ще коли-небудь побачити, як тане сніг? Може, ця зима буде для мене останньою.

Сьогодні Ханна впорається сама. У мене є лише один день для маленького Оскара. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє проводила з ним цілий день удома, тільки ми двоє.

За вікном вітер б’ється об шибки, шкрябає їх гіллям, мов востаннє граючись. Нехай так, аби тільки шум не розбудив Оскара. Я міцніше притискаю його до себе, вдихаючи його запах, наче востаннє. Він пахне квітами, заворушився під ковдрою, засопів і повернувся до мене уві сні. Мені страшно залишати його одного в цьому жорстокому світі.

На кухні крапає вода з крану, кожен звук нагадує про швидкоплинність часу. Він тікає, мов ця вода — крапля за краплею нагадуючи, що треба починати жити.

На годиннику близько п'ятої, а мене мучать думки. Я картаю себе за даремно витрачений час. Його залишилося зовсім мало, а я з кожним днем відчуваю, як здоров’я погіршується. Ці думки не дають спокою, і я бачу, як мої переживання все більше впливають на фізичний стан.

Я ніжно цілую Оскара в тепле чоло й збираюся з силами піднятися з ліжка. Мені потрібно на причал — туди, де я бачила його востаннє. У мене є кілька годин, поки Оскар ще спить, хочу встигнути до того, як він прокинеться.

Зібравшись із думками, я за кілька хвилин виходжу з дому, залишивши малого одного досипати. Туман вже ліг на дорогу, мороз наростає. Я пришвидшую крок, ховаючись від дощу й снігу. Незабаром я наближаюся до причалу, де стоять рибалки. Як можна ловити рибу у таку холоднечу?

Закутавшись тепліше, я підходжу до краю причалу. Вітер вдаряє холодом по обличчю, змушуючи заплющити очі. Та це лише на мить. Я продовжую вдивлятися в перехожих із рибальським знаряддям, намагаючись знайти серед них Вільяма.

— Вам допомогти? — грубий голос рибалки вириває мене з думок.

— Ні, дякую, — відповідаю я, продовжуючи дивитися на річку.

— Дивна ви якась, —говорить рибалка. — Жінки зазвичай оминають це місце. А тут ви в таку холоднечу? Це не та пора, де можна погрітися на сонці.

— Знаю. — стиха відповідаю.

— Мені здається, я вас десь бачив, — чоловік знову озивається.

— Можливо. Я була тут минулого тижня, може, ми й зустрічалися.

— Ви часто сюди приходите?

— Не в цьому справа. Я шукаю одного чоловіка. Він приходив сюди. Вільям Мітчелл. Високий, зі шрамом під оком, — описую я його.

— Ні, такого тут не було, — відрізає чоловік.

— Ви впевнені? Може, все ж згадаєте? Я бачила його тут, на цьому причалі.

— Хм... Ходімо, запитаємо інших, може, вони щось знають, а ви зігрієтеся.

Я рушаю за ним, намагаючись не відставати. Моя надія знайти чоловіка тане, мов сніг на долоні.

Ми приходимо до місцевої кав’ярні, де людно й пахне кавою. Чоловік відчиняє двері, й тепле повітря огортає мене. Всередині приємний запах деревини й затишне освітлення. Рибалки обговорюють останній улов. На стінах картини, що додають атмосфері особливого колориту. Сидіння тут комфортні, а декор підкреслює любов до риболовлі і природи. Місце виглядає ідеальним для відпочинку і розслаблення після важкого дня.

— Дозвольте! — каже чоловік, відсуваючи стілець для мене. — Я хоч і простий рибалка, але манери маю.

Він обходить стіл і сідає навпроти. Тепер, у теплі й затишку, я нарешті маю змогу роздивитися його краще.

— Щось вип’єте? — питає він.

— Ні, дякую. Ви казали, що допоможете...

— Так, пробачте, відволікся. Хлопці, потрібна допомога! — звертається він до інших рибалок. Усі замовкають, а їхні погляди звертаються до мене, повні цікавості.

— Ми шукаємо одного чоловіка, здається, що він був тут нещодавно. Його звуть Вільям. Хтось із вас його знає?

Рибалки переглядаються між собою, і кілька починають перешіптуватися.

— Ніколи не чув про такого, — озвався один чоловік з іншого кутка кав’ярні, не відриваючись від книги. — Тут багато хто з'являється і зникає.

— Може, ви все ж зможете допомогти? — втрутилася я, намагаючись не втратити надію.

— А ким він вам доводиться? — запитав чоловік.

Я, з тривогою в голосі, відповідаю:

— Давній знайомий. Я бачила його тут минулого тижня. Він здається на машині приїздив.

— На машині? — озвався інший чоловік. — Дивно, з нас ніхто машини не має...

Я опускаю очі, відчуваючи, що шанси знайти його у такому великому місті, маючи лише ім’я та прізвище, зникають.

— Зрозуміло, дякую за спробу, — кажу я піднявшись з місця і прямую до виходу.

— Зачекайте! — почувся голос, коли я вже майже доторкнулася до ручки дверей.

— Так?

— Ви не того Вільяма шукаєте, який тепер крутиться в адвокатських колах?

— У адвокатській конторі? Я не знаю...

— Хм... На машині приїздить... Вільям... Як же його прізвище?

— Мітчелл! — рішуче кажу я.

— Так! Це він. Але він тут нечасто буває, риболовля для нього просто хобі.

— Та невже! Дивно, що він ще знаходить на нас час, — втрутився бородань у капелюсі.

— Чому так кажете? — запитую я.

— Бо він тепер адвокат, йому не до нас.

— Як я можу його знайти? — знову запитую в рибалок.

Рибалки ще раз обмінялися поглядами, змушуючи мене почуватися ще більш незручно.

— Ми знаємо про нього не більше, ніж ви, — відповів один із них.

— Невже не залишилося жодної зачіпки?

— Не впадайте у відчай! Можливо, це питання можна вирішити, —  підвівся бородань. — Скажіть, вам би допомогла його домашня адреса?