Розділ 11. Люсі

Люсі

Сьогодні оголошення заповіту і я повинна бути там присутньою. Брайан знервовано ходить з місця на місце, не випускаючи з рук мобільний телефон. Позираючи крізь вікно вітальні, він виглядає, чи не під’їхав містер Адам, який уже спізнювався на п’ятнадцять хвилин. Сьогодні місто особливо метушливе і Адам затримується через дорожні затори.

Моллі поставила свіжо зірвані квіти у вазу поруч; їхній аромат огорнув кімнату приємними пахощами. Барвисті жоржини, які ще кілька хвилин тому квітли у саду, тепер прикрашають покій своїм цвітом.

— Чогось бажаєте? — запитала Моллі, завмерши з підносом у руці.

— Ні, дякую, — безрадісно і трохи сердито відповів Брайан. — Повідом, коли приїде Адам.

— Гаразд.

— Куди Ґвен поділася? Поклич її. — видає той, не відводячи погляду від мобільного.

— Я миттю!

Зі скрипом дверей Моллі вибігла з вітальні. Легенький вітерець похитує моє волосся, я ж вирішую підійти ближче до вікна і зачинити його. У цей момент я відчула на собі суворий погляд Брайана, але не надала цьому надмірної уваги. За вікном розкривалися краєвиди двору, зачаровувала зелень, що оточує будинок. Моя фантазія почала малювати картини, як батько прогулюється садом або читає якийсь цікавий детектив на лавці під парасолею. Я знову задумалася: яким же було життя у цьому домі? Чи були батько і сестра щасливими весь цей час? Чи згадували вони про нас з матір’ю? Чи сумували за нами так, як я сумувала за ними?

Мої роздуми вмить перервав чорний BMW який в’їхав у двір. Френк зачинив ковану браму. З машини вийшов Адам з невеликим портфелем у руці.

— Містер Адам уже на місці, — промовила Моллі крізь привідкриті двері.

— Дякую, можеш бути вільною!

Я вмостилася на дивані поруч з квітами. Відчуваю легке хвилювання, хоча в мене немає причин непокоїтися. З батькової спадщини мені світить лише квиток до Сан-Франциско, куплений Брайаном на найближчий рейс.

— Вітаю! Вибачте за спізнення, на дорогах о такій порі жах що твориться, — увійшов містер Мей і потиснув Брайанові руку.

— Як ви доїхали? — поцікавився Брайан і ледь всміхнувся. Я зауважила те як він намагається не видавати свого роздратування.

— Без пригод, лише добирався довго, смуги просто переповнені.

— Я скажу, що ви досить швидко. Минулого тижня я дві години стояв у заторі.

— Міс Люсі! Радий вас бачити, — підійшов до мене Адам і змусив піднятися. — Як ви?

— Чудово, дякую, — намагаюся посміхнутися, але відчуваю, що мої щоки стали нерухомими.

Двері знову скрипнули, і на порозі з'явилася сестра. Вона виглядає  прекрасно: високо зібране волосся, блискуче намисто на шиї, темно-синя сукня з квадратним вирізом, що ніжно підкреслювала її талію. Але в її очах не було тієї іскри, яка колись запалювала все довкола. Вона сіла поруч з чоловіком, і їхні руки сплелися в замок. Заглядаючи на них, я подумала, як же їй пощастило з чоловіком. Така любов, така турбота. Брайан є її підтримкою в цей важкий період. Одразу ж згадала Олівера. Чи кохатиме він мене так, як Брайан кохає мою Ґвен? Чи підставить своє плече у важку хвилину? Чи не відпустить мою руку, коли вона буде так потрібна? Я досить давно знаю Олівера, щоб відповісти на ці питання. Але чи є місце сумнівам? Наші стосунки чудові. І я його кохаю.

— Ну що ж, якщо всі зібралися, то, думаю, можна починати.

Батьків адвокат дістав із портфеля теку з документами, витягнув кілька паперів і почав їх переглядати. Пробігся очима по перших рядках і кинув скупий погляд на мене, тоді на Брайана, котрий нервово постукував по столі. Я й гадки не маю, як реагувати на те, що відбувається, адже я вже знаю, що він скаже. А все завдяки підслуханій розмові тієї ночі. Але найбільше мене лякало те, що чекає далі…

³

— Містере Мей! Містере Мей! Заждіть!

Я вибігаю за чоловіком ледь не у двір, намагаючись його зупинити. Почувши мене, він зупинився на порозі.

— Слухаю вас.

Його погляд здається мені суворим і незнайомим.

— Містере Мей, скажіть, як так? Хіба я маю право бодай на щось батькове?

— Не в моїй компетенції судити, але ваш покійний батько вважав, що так буде правильно. Я думаю, що це справедливо, адже він поділив усе порівну.

— Що мені тепер із цим робити? Я нічого не розумію. Я планувала одразу після поховання повертатися до Сан-Франциско. А тепер як бути? Мені здається, що Ґвен і Брайан тепер так просто мене не відпустять.

— Я не розумію причину вашого надмірного хвилювання. Мені здається, ви перебільшуєте.

— Ви справді так вважаєте?

— Послухайте, видихніть і залиште цю справу плисти за течією. Ви, звісно, можете відмовитися від спадку, але це зараз не на часі.

— Не на часі?

— Саме так. Ви ж пам’ятаєте, про що ми розмовляли? Зараз ця справа в пріоритеті.

І раптом у моїй пам’яті знову з’явилася та ніч, коли я сюди приїхала.

— Містере Адам! Я хочу запитати, хто він?

— Про кого ви говорите?

— Про того, через кого могли б бути проблеми з поділом спадку. Я не хотіла підслуховувати, але…

— Міс Мітчелл, не беріть до голови! — Адам нахмурив брови і спохмурнів.

— Це якимось чином може стосуватися батькової смерті?

— Ні, що ви! Я ж кажу що це нічого важливого і ніяк не може стосуватися цього. Боже, мені слід бути обачнішим.

— Ви сердитеся?

— Ні. Зовсім ні, просто ви так раптово спитали що я й не знав що сказати. Єдине прохання, нікому нічого не розповідайте! Нікому! —наголосив той.  — У цьому домі усі самі не свої.

Я дивлюся йому у слід і не знаю чи правильно я вчинила що спитала? Хоча я впевнена що між третім претендентом на спадок і батьком однозначно є якийсь зв’язок, от тільки який?

³

Сьогодні похмуро, і темні хмари затулили місяць і зірки. Я прокидаюся від шуму в коридорі, однак сьогодні він настільки гучний, що я одразу прокинулась. Двері скриплять десь неподалік, а потім чути чітке постукування кроків, з легким відлунням. Це Брайан! Я відсуваю ковдру, встаю з теплого ліжка і босоніж виходжу в коридор. Старі двері до батькового кабінету рипають, і я швидко прямую туди. Навшпиньки підходжу до дверей і зазирнувши крізь шпаринку бачу, що Брайан щось наполегливо шукає серед старих батькових книг і документів. Він перевернув ледь не все на столі і тепер переключився на полиці з детективами.