Розділ 10. Емелін

Емелін

Минув місяць з нашої останньої розмови, яка досі рябить у пам’яті, мов набридлива скалка. Але навіть ці короткі зустрічі, кілька разів на тиждень, варті всього, що я маю. Єдина умова —  тримати наші стосунки в строгому секреті. І якщо це може врятувати мене від шлюбу з Раяном, я готова знести всі труднощі.

Уперше за останній час мені вдалося заплющити очі. Про сон можу тільки мріяти. Хоча розум розуміє, що відпочинок необхідний, особливо сьогодні, коли відбудеться моя перша виставка картин.

Сонце ледь пробивається крізь гілки нашого саду. Я піднімаюся з ліжка в піднесеному настрої. Вмиваюся, накручую локони, наношу макіяж. Легке хвилювання породжує сумніви десь всередині мене, але я намагаюся їх швидко розвіювати, адже саме сьогодні здійсниться моя мрія. Цей день особливий. Усі друзі і знайомі запрошені, батько орендував для мене ціле приміщення. Кілька днів поспіль ми декорували його, прикрашали, продумували все до дрібниць, щоб цей день дійсно став святковим.

— Доню, ти готова? Час їхати! — лунає голос матері за дверима. Вона відчиняє двері в мою кімнату і зупиняється, чекаючи.

— Готова! — відповідаю я, посміхаючись у своє відображення в дзеркалі. На мені фіолетова атласна сукня до підлоги і чорні підбори, на яких, здається, я ще не навчилася ходити.

— Ти сьогодні просто неперевершена!

Я підіймаю край сукні і виходжу з кімнати. Спускаючись сходами, крізь вікно я помічаю Раянову автівку, що вже під’їхала до нашого дому. Коли гості заходять у дім, я одразу звертаю увагу на Раяна в чорному смокінгу, який дуже йому личить і на його накрохмалену білу сорочку, що трішки хрустить від кожного його руху.

— Емелін! Маю для тебе сюрприз! — говорить Раян, підходячи до мене та обіймаючи за талію.

— Цікаво — відповідаю я, відчуваючи, як він розпливається у посмішці.

— Він тобі сподобається! — шепоче мені на вухо.

— Їдемо, часу обмаль! — виголошує батько, тримаючи краватку в руках.

— Твоя краватка?! — питає мати.

— Допоможи мені! Я й досі не можу зрозуміти, як зав’язувати її.

Перше, що привертає увагу при вході в галерею, це вражаюче освітлення. Світло ллється так, що освітлює кожну картину, створюючи атмосферу ніжного сяйва. Стелажі з картинами виражають гармонійну палітру кольорів і їх поєднання. Це те, над чим я працювала так багато часу. Гості пересуваються по просторій залі, зупиняючись біля кожної роботи.

Легка музика ллється з динаміків, створюючи спокійну і затишну атмосферу. Я чую влучні слова і компліменти в свою адресу. Стою осторонь, спостерігаючи за всім, моє серце переповнене гордістю і хвилюванням. Моя перша виставка картин стала реальністю і це неймовірні відчуття бачити свої роботи у такій атмосфері і спостерігати за реакцією глядачів.

— Доню, ми з батьком дуже пишаємося тобою! — підходить мати.

— Дякую, мамо.

— Ем, ти просто супер! Ти бачиш, що тут відбувається? — підбігла схвильована Ханна з Ентоні.

— Дякую, Ханно!

— Це просто неймовірно! Як тобі це вдалося? Я шокована масштабом цього всього.

— Вона у мене така! — сказав Раян, підійшовши і узяв мене за руку. Мене проймає мороз від його присутності. — Мамо, тату! — звернувся він до моїх батьків. — Прошу хвилиночку уваги! —  голосно оголосив Раян, привертаючи увагу гостей. — Я підготував невеликий сюрприз для коханої в честь її першої виставки.

Я стою затамувавши подих, з острахом чекаючи на те, що зробить Раян наступної миті. Він завжди міг здивувати чимось несподіваним. Через кілька секунд ми опиняємося під пильними поглядами глядачів, які в передчутті чогось особливого.

До Раяна підходить чоловік у смокінгу, якого я впізнаю як Раянового помічника Тонні. Він передає Раяну великий сірий конверт. Чоловік кілька секунд розглядає його і потім передає мені. Моє хвилювання досягає піку, коли я відчуваю на собі усі погляди гостей.

— Емелін, відкривай. Чого чекаєш? — каже мати, підходячи до мене ближче. Вона намагається бути стриманою і ввічливо усміхатися усім присутнім.

Я обережно тягну за край конверта, мої руки тремтять. В середині усе перевертається з ніг на голову. Я кидаю погляд на Раяна в останній раз і бачу його лукаву усмішку, яка викликає у мене тривогу і хвилювання. З хрускотом паперу конверт розривається і я витягаю кілька аркушів. На них я бачу підписи і печатки. Починаю читати, але поступово здаюся, не розуміючи, що це.

— Раяне? — питаю, поглядаючи на чоловіка, який спершу мовчить, а тоді його голос шириться відлунням по залу.

— Я довго думав, як це зробити, шукав найбільш підходящий момент і зрештою... Мій вибір упав на сьогодні. Шановні гості, Емелін, батьку, мати! Мій батько Роберт Стівенсон сьогодні офіційно розірвав угоду з Чарльзом Стріндом. Ми відмовляємося від співпраці з вами завдяки вашій доньці Емелін! Під ваші оплески!

Раян поправляє край піджака, піднімає руку і виходить із зали. Я стою нерухомо, навколо лунають перешіптування гостей, а мою спину обпікають настирливі погляди моїх батьків.

— Ні! — вигукнула мати і разом з батьком кинулася слідом за Раяном. — Раяне, зачекай! Що сталося?

— Ем, що трапилося? Ти знаєш щось про це? — підходить подруга, а я відчуваю, як в мені вирують суперечливі емоції. Мабуть, я рада, що цей жах нарешті закінчився, але водночас і не зовсім.

— Пробач! — кажу я подрузі і тікаю до вбиральні.

— Емелін! — за кілька хвилин двері відчиняються і до мене вривається розлючена мати. — Що ти накоїла? Що, чорт забирай, сталося між вами?

— Я не знаю! Усе було добре.

— Не бреши мені! Ви посварилися? Що ти йому наговорила?

— Нічого! Я нічого йому не говорила. Мамо, чому ти завжди бачиш все в негативному світлі? Ми тепер вільні від Раяна і його сім'ї! Ми не мусимо грати за їхніми правилами!

— Та що ти кажеш? Ти уявляєш, до якої біди може привести твоя легковажність? Що тепер з цехом? Що з твоїм навчанням зрештою?