Розділ 9. Люсі

Люсі

— Міс Мітчелл? Пробачте!

Здалеку почувся знайомий чоловічий голос, що прозвучав привітно й змусив мене зупинитися серед невеликого натовпу.

— Містер Адаме? Вітаю! — підхоплюю свою сумочку і закидаю її на плече.

— Як ваші справи? Оговталися після похорону?

— Та не зовсім. Знаєте, хоч ми з батьком ніколи не були дуже близькими, мені важко усвідомити, що його більше немає.

— Розумію. Я теж довго не міг прийти до тями після смерті матері.

— Ви з нею теж не ладнали?

— Можна й так сказати. Вона покинула нас із батьком, коли мені було п’ятнадцять, а через кілька років її не стало.

— Співчуваю вам, — видушую і опускаю погляд.

— Дякую! Міс Мітчелл, маєте трохи часу? Я б хотів з вами поговорити.

— Я... Я не дуже поспішаю, але...

— Я не заберу у вас багато часу, проте це дуже важливо! — наголосив містер Мей.

— Добре, — піддаюся я.

— Як щодо бесіди в спокійній обстановці?

— Згодна.

— Чудово. У мене неподалік автомобіль.

Я ступаю за чоловіком. Він підводить мене до свого автомобіля і ввічливо відчиняє мені двері чорної, наполірованої до блиску BMW. Проїхавши кілька кварталів, ми зупинилися біля кафе "Павільйон" на Дев’ятій стріт. Адам вибрав місце біля великого вікна з видом на зелень. Замовивши два американо, він нарешті починає розмову.

— Не буду затягувати. Чесно кажучи, не знаю, як про це сказати. — каже Адам. Він здається мені дещо напруженим.

— Містере Мей, кажіть як є! — намагаюся його поквапити.

— Кілька днів тому я отримав результати експертизи від судмедекспертів.

— Експертизи? — зойкнула я і трохи напружилася.

— Так, люба. Це необхідна процедура після смерті, для визначення її причини. — пояснив містер Адам.

— Причини смерті? Маячня! У батька стався серцевий напад. Мені розповідали про його недугу. Чи не так?

— Ви праві. Я добре знав вашого батька. Він був доброю людиною. Завдяки своїй праці й розуму він досягнув усього, що мав.

— Мені нічого додати. Вони з матір’ю розлучилися, коли мені було чотири. Я мало що про нього пам’ятаю. —  вдаюся я до спогадів — Добре, на чому ми зупинилися? Експертиза? — змінюю тему.

— Так, пробачте, — перевів подих чоловік. — Мені важко вам це говорити, та й я ніколи б не подумав, що у вашого батька були якісь серйозні проблеми, з якими він не зміг упоратися.

— Ви про що?

— У крові вашого батька було виявлено високу концентрацію ліків, які він приймав на постійній основі. Через це його серце не витримало. Питання полягає в наступному: як це сталося? Я підозрюю, що, можливо, це було самогубство.

В моїх жилах охолола кров, а потім вона почала шалено бити у скронях.

— С-самогубство? — перепитую я, завмерши.

— Саме так! — Адам поклав на стіл теку з документами і вийняв кілька листків. Я беру перший аркуш до рук. Це висновки судмедекспертів. Починаю читати, але я не зовсім знавець наукового стилю, тож швидко повертаю їх власнику.

— Я хотів поговорити про це з вашою сестрою, але останнім часом вона дуже дивна, іноді я її не впізнаю. Та її рана ще свіжа… Пробачте мою нерозсудливість... — зупинився адвокат.

— Не страшно. Ви праві, я не так переживаю це, як Ґвен. Як не крути, мені не так боляче, як їй.

— Дякую! Знаєте, я обов’язково поговорю про це з нею і Брайаном, але не зараз. Мені важливо знайти причину такого рішення вашого батька, адже я був упевнений, що він на таке не здатен. Що могло його до цього підштовхнути?

— І гадки не маю, — відповідаю, відчуваючи, як спітніла долоня.

— Я прагну докопатися до істини. Вільям був мені більше, ніж просто друг, ми зналися понад двадцять років. Гадаю, тут щось не чисто.  Міс Мітчелл, не поспішайте повертатися до Сан-Франциско. Вашій сестрі потрібна ваша підтримка.

— Як мені це зробити? Здається, вона не хоче, щоб я наближалася до неї.
         — Дайте їй трохи часу, я впевнений, що рано чи пізно ви зможете поговорити.

Минає кілька десяток хвилин перш ніж я вибігаю з ресторану. Підхоплюю свою дамську сумочку, яка зісковзнула з плеча, і прямую до воріт.

— Міс Мітчелл! Дозвольте я вас підвезу, — перехопив мене Адам.

— Ні, дякую! —  відмовляюся я — У мене ще є кілька справ. Не хвилюйтеся за мене, я доїду на таксі.

— Як бажаєте. Не забудьте, завтра оголошення заповіту. Ви повинні бути присутні. — нагадав чоловік та мені зовсім не радісно від цього. Складно увити що мене там може очікувати.

Адам йде а я ще кілька хвилин проводжаю його поглядом і тоді дітаю свого телефона, щоб викликати таксі.

Авто зупиняється біля мене, і, вмостившись на задньому сидінні, я скеровую водія до кладовища, де кілька днів тому поховали мого батька. Ми їдемо не надто повільно, дорогою я маю змогу краще роздивитися Вашингтон.

Кладовище тут доволі велике, з парковкою зоною і людьми. Неподалік проходить похоронна процесія. Я прямую далі, намагаючись пригадати дорогу, якою їздила з Брайаном і Ґвен. Тут дуже чисто і охайно: рівно підстрижена трава, дерева, що колишуться від вітру, і серед їхнього спокійного шуму я чую свої тихі кроки. Прийшовши до потрібного місця, мою увагу привертає чийсь силует біля батькової могили.

Хто це!?

Я різко зупиняюся, наче переді мною з’явилася кам'яна стіна. Переводжу подих і змушую себе підійти ближче. Оглядаюся довкола на пусті надгробки — тиша. Біля батькової могили стоїть молодий хлопець. На ньому спортивний одяг у темних тонах, наче він перервав пробіжку, щоб прийти сюди. Лише обличчя не можу розгледіти через темний капюшон.

Юнак нахилився над квітами, які були виставлені кілька днів тому. Він обережно торкається їх, наче боїться щось зіпсувати. Потім його рука доторкнулася холодного надгробка.

Наважуюся підійти ближче. Врешті-решт, якщо він тут, то знав мого батька. Стараюся не шуміти, але ненароком наступаю на зламану гілочку, яка лежить під деревом і завмираю, коли його холодний погляд спрямовується на мене.