Розділ 8. Емелін

Емелін

— Еммі, чому ти мовчиш? Чому нічого мені не розповідаєш? — наполегливо питає Ханна, відпиваючи гарячу каву.

— Я повинна щось розповідати? Це ти скажи, відколи це в тебе брат з’явився? — пригадую як подруга залишила мене наодинці із малознайомим чоловіком.

— О, Ем, ти така мила, коли сердишся, — усміхається Ханна і ущипує мене за щоку.

— Ей, припини! — відкидаюся на спинку крісла.

— Добре, пробач. Але хіба я зробила щось не так? — Ханна нахиляє голову, ніби в роздумах, а я на мить відвертаюся до вікна. — Ну, давай, розповідай, мені ж цікаво!

— Немає про що розповідати. Ми просто прогулялися, поговорили, потім зайшли до кав'ярні.

— Ого, яка романтика! — вигукнула Ханна, складаючи руки в жесті захоплення.

— Ханно, ні! Не кажи так!

— Ну, він тобі сподобався? — дражнить вона, не відпускаючи тему.

— Ханно! Припини! Годі!

— Та визнай, що сподобався! Ну, трішки ж?

— Ну… може, трохи, — відповідаю зітхаючи. — Але він здається старшим за мене.

— А це має значення? Може, закохаєшся, і не доведеться більше терпіти цього Раяна.

— До речі, Раян чекав мене під будинком, коли я повернулася.

— Оце так зненацька? Та він точно за тобою стежить!

— Ні, він з батьками приїхав відвідати свою "наречену". Огидно!

— Вони тепер постійно у вас вдома. Я б не витримала.

— Я теж. Ходімо вже, мені треба додому.

— Можна я сьогодні заберу свою книжку у тебе?

— Так, пішли.

Я сплачую рахунок, і ми виходимо з кав'ярні. Вулиця вузька, на ній ледь вміщуються два автомобілі, але завдяки високим кам’яним загорожам і тротуару з квітучими гортензіями, вона має свій шарм.

— Ми вдома! — кажу, знімаючи туфлі.

— Емелін, поглянь! — з вітальні виходить мати з букетом білих троянд.

— Ого! Яка краса, — усміхається Ханна.

— Емелін, ці квіти для тебе. Їх нещодавно привіз кур'єр, — каже мама.

— Для мене? Від кого? — цікавлюся я.

— Там записка, — мати простягає мені букет.

Я обережно дістаю записку і розгортаю її. Дрібним почерком написано:

"Хочу подякувати за гарно проведений час разом. Вперед до здійснення мрій?"

— Це від Раяна, — кажу твердо, піднімаючись сходами до своєї кімнати. Ханна біжить слідом. На її обличчі так і палає цікавість. Зачинивши двері я кладу квіти на ліжко і знову дивлюся на записку.

— Ем, все гаразд? — питає Ханна.

— Читай! — простягаю їй клаптик. Вона з підозрою дивиться на мене і забирає папірець.

— "Хочу подякувати за гарно проведений час разом. Вперед до здійснення мрій?" — читає Ханна вголос, а потім сміється. — Та ну! Не може бути! Це що, від нього?

— Так... — стверджую я, трохи зніяковіло.

— Не вірю! Який красивий букет!

— Ханно, годі!

— Що годі? Хіба це не приємно? Зізнавайся! — я усміхаюся, переводячи погляд в сторону на мольберт. — Ну от бачиш! У тебе очі горять. Я тебе давно такою не бачила.

— Тільки не розповідай нікому, особливо мамі. Дай мені записку! — я забираю папірець у Ханни і кладу його в шухляду біля ліжка. — Заховаю, щоб ніхто не бачив.

—  Як це романтично… Троянди, голки, записка — каже подруга і ставить квіти у вазу на столі. Я дивлюся на них і бачу що вони дуже гарно вписуються у інтер’єр кімнати. Ще б позбирати увесь мотлох зі столу і було б ще краще.

Дзвонить телефон. Я не одразу тягнуся до нього, та коли він вже в моїх руках на екрані висвітлився номер Вільяма.

— Хто це? — питає подруга. Я мовчу вдивляючись у номер — Ем, хто це? — збиває мене подруга і я беру слухавку.

— Алло! — кажу невпевнено і дивлюся Ханні в очі, розуміючи що тим самим я збиваю її з пантелику.

— Вітаю. Як вам мій сюрприз? — у слухавці звучить стриманий та злегка харизматичний голос Вільяма.

— Дякую. Він просто чудовий!

— Це невеличкий подарунок. Хочу подякувати вам за складену компанію учора. А ще, у мене залишилися ваші книги.

— Книги? — перепитую я — так, точно, книги! — подруга підморгує мені і підбирається ближче до телефону. Вона дуже цікава особистість.

— Так, ви ж пам’ятаєте що не забрали їх від мене коли ми стояли біля вашого будинку?

Ханна віддалилася від телефону і витріщила очі. Я махаю їй рукою і жестом показую щоб та не видавала й звуку.

— Авжеш. Вибачте, я така неуважна.

— Що ви, це я повинен був повернути їх вчасно. Давайте зустрінемося увечері?

Ханна бере мене за руку і головою киває щоб у відповідь на пропозицію Вільям почув тверде «Так!»

— Так, можна зустрітися. Я не проти — подруга посміхається і відходить до вікна.

— Ну тоді до зустрічі? За вами приїде таксі, о дев’ятнадцятій.

—  До зустрічі! — кажу на прощання і скидаю виклик.

— Емелін? Ти мені подруга? — зненацька запитує Ханна, дивлячись на мене надто серйозно.

— Подруга.

— Справжня?

— Ханно, звісно що справжня. Чого питаєш?

— Тоді чому про те що він провів тебе до самого будинку я дізнаюся аж тепер? — я посміхаюся і зітхаю.

— Ханно, він не проводжав до самого будинку. Я не дозволила. І добре що не дозволила, там був Раян.

— Пообіцяй що наступного разу я перша знатиму про такі подробиці!

— Ханно! — намагаюся зупинити подругу.

— Емелін! Пообіцяй!

— Добре, добре. Обіцяю! — піддаюся я — тільки будь ласка, тихіше! Ще хтось почує.

— Ем, ти не збираєшся на побачення? —  нагадує подруга.

— Яке побачення? Я просто заберу книги і піду додому.

— Подруго, за тобою відправили таксі. Ти ще скажи що одягнеш джинси і футболку.

— А що не так? — кажу я і підходжу до шафи.

— Ем, я цього нізащо не дозволю. Відійди! — Ханна відштовхує мене і відкриває мою шафу з одягом — так, подивимось… До речі, уже шістнадцята, залишилося менше трьох годин.

Ханна починає копирсатися у моїй шафі перебираючи купу одягу. Я дивлюся на неї і не можу стриматися від сміху коли вона намагається підібрати мені образ.