Розділ 7. Люсі

Люсі

Поволі розплющую очі, коли яскраве світло з вікна починає танцювати на моєму сонному обличчі, а потім тінь заступає мені ранішнє небо. Покоївка у чорній формі саме відчинила вікно і розсунула цупкі штори.

— Доброго ранку! — вітаюся я, потягуючись. Протираю очі і звертаю їх на Моллі.

— Доброго ранку. Пробачте, не хотіла вас турбувати, але місіс Ґвен…

— Байдуже, — перебиваю її. — Це ваша робота, — кажу усміхаючись.

— Ваша сестра запрошує вас на сніданок.

— Дякую. Сьогодні похорон батька… — веду із ноткою суму.

— Так, мені дуже шкода…

— Знаєте, а я його зовсім не пам’ятаю. —продовжую я.

— Мені прикро, що з вами таке сталося, — сказала покоївка, напевно з ввічливості.

— Він мабуть був дуже доброю людиною, раз стільки людей учора прийшло.

— Ви праві. Ваш батько був справді дуже милим і дружелюбним. У нього було багато колег і друзів, багато родичів, які проживають за кордоном.

— А ви вже давно тут працюєте?

— Уже п’ять років.

— А сестра з ним жила, чи не так?

— Та ні, у них свій будинок за містом, а сюди нещодавно переїхали, коли у вашого батька почалися проблеми із серцем.

— У нього стався серцевий напад?

— Не говорімо про це. Не хочеться ворушити цю тему саме зараз, — відповіла мені покоївка і я відступила.

— Ви праві, у цьому домі й так усі наче на голках. Сподіваюся, що скоро повернуся назад додому.

— Моллі! — донеслося з коридору. Цей голос мені не знайомий, здається що буде краще приписати його хлопчику.

— Пробачте, мені треба йти, — сказала покоївка.

— Моллі, а хто це? Чий це голос? — врешті-решт запитую я.

— Це Метью. Син вашої сестри, — відповіла вона і вийшла з моєї тимчасової кімнати.

Хлопчику на вигляд років вісім, і він дуже схожий на свого батька Брайана, тільки нижчий зростом. Видно, що він трохи соромиться незнайомих людей, які знову заповнили цей дім шумом і розмовами.

— Ходімо! — провів рукою Брайан і вказав на двері.

— Міс Люсі! — ззаду підійшов до нас чоловік з привабливою зовнішністю. Я піднімаю очі і його обличчя мені напрочуд знайоме. — Я Адам Мей, адвокат вашого батька і близький друг родини.

Чоловік ввічливо подає мені руку і злегка нахиляється. У той момент я упізнаю його. Адам Мей. Це той самий адвокат, якого я бачила вночі крізь шпаринку. Я одразу пригадала всю вчорашню розмову його з моїми родичами.

— Вітаю!

— Ми учора так і не познайомилися з вами, але я радий знайомству.

— Нам уже час їхати, — втрутилася Ґвен, не давши мені змоги відповісти чоловіку.

³

Свіжоскошена трава висвітлює зеленню на сонці, додаючи свіжості і невичерпності. Один із працівників поминального дому при вході, вручив усім присутнім по червоній троянді, які злегка похилилися і пахли. Атмосфера спокою нависає постійно. Багато незнайомих облич у чорних витриманих костюмах і темних окулярах з трояндами в руках заповнювали собою простір. Тут прохолодний вітерець розвіює моє волосся, небо затягнулося темними хмарами, і здається, от-от піде дощ.

Я, слідом за сестрою і її чоловіком пробираюся крізь натовп ближче до центру. Уже починаю бачити знайомі обличчя. Дядько Джеймс із дружиною Горацією перешіптуються в компанії з іншими людьми їхнього ж класу. Група незнайомців ставлять квіти у заздалегідь підготовлені вази. Їхніх очей не розгледіти під темними окулярами, хоча не складно здогадатися, що ховається за ними.

Вгору з дерев здійнялися пташки, курликанням наче проводжаючи батька в його останню путь. Верхівки зелених наметів ворушаться на протязі, погойдуючись на тонких ніжках.

Крізь вітряні замети пробиваються краплі жовтневого дощу. Такі теплі і крижані водночас, що аж пробирають до душі. Я випросталася над батьківським нарисом у труні з темно-зеленою обшивкою. Тільки тепер до мене прийшло розуміння, що його більше немає…

Німа вулиця замовкла у скорботі, а він лежить. Такий же, яким його описувала мати, таким, яким залишився у моєму останньому дитячому спомині. Обличчя бліде і мляве, шрам під лівим оком запав у середину, худорляві руки складені на животі. Це все…

Сирі груди землі глухо гупають на дерев’яну крижку. Якби ж то ми мали більше часу, щоб провести разом. Яка ж безжальна доля випала нам на плечі. Скупа сльоза піднялася на мої повіки і стекла по щоці. Сьогодні частинка мене полягла разом з батьком, залишилася з ним у вогкій землі. Легше було жити, знаючи, що десь в іншому штаті мій батько. Хоч ми і не бачилися, я завжди відчувала його присутність, а тепер на цьому місці з'явилася пустота.

Спустошена і понівечена слідами трава залишилася пустувати після церемонії; люди розійшлися по своїх автівках. Я знову крокую за сестрою крізь натовп до виходу. Стоячи при самих воротах я чую позаду своє ім’я і твердий чоловічий голос.

— Міс Мітчелл! Міс Мітчелл, зачекайте!

— Пробачте, я не почула, як ви кликали, — кажу трішки сором'язливо. Містер Адам гукав мене по ту сторону.

— Коли ви збираєтеся повертатися до Сан-Франциско?

— Думаю, що найближчими днями. Не вважаю доречним залишатися тут надовго.

— Не кваптеся. За тиждень буде оголошення заповіту, і вам потрібно бути там.

— Справді? — зітхаю я. — Не розумію, навіщо це, я ні на що не претендую, адже не вважаю, що маю на це право.

— Он як, — каже містер Адам і відводить погляд убік, — а ваш батько так не думав.

— Не намагайтеся мене цим втішити, — кажу я і роблю кілька кроків у бік виходу. — Зараз найбільше я бажаю повернутися додому. Пробачте, мене сестра чекає.

— Є ще дещо, про що вам варто знати, — додає батьків адвокат, але я не зважаю на його слова і проходжу повз двох охоронців біля воріт.

— Люсі! — покликав Брайан, махаючи мені біля їхнього авто. Усі близькі і друзі мого батька вже пороз'їжджалися.

Я сідаю на заднє сидіння, відкидаюся на спинку і пристебую ремінь безпеки. Вузькою вуличкою ми рухаємося до головної дороги. Дощова вода стікає по шибках авто. У дзеркалі я побачила Ґвен. Її опущений і сумний погляд викликав у мене бурю емоцій. Ми ще так і не поговорили відтоді, як я приїхала.