Розділ 6. Емелін

Емелін

Вночі так і не вдалося стулити очей. Голова геть забита іншим, а зранку я почуваюся розбитою. Все, що мені залишалося, — це почати день і спробувати знайти хоч якісь відповіді серед цього хаосу.

Сонце вже підіймалося високо, я тягнуся до свого телефона. Від учора таки його жодного разу не ввімкнула. Одразу на екрані спливає повідомлення від Ханни. Подруга прислала фото. На ньому вони з Ентоні. Він обійняв її за плечі, а Ханна тим часом фотографувала. Зізнаюся, що вони гарна пара. Він – майбутній футболіст на економічному факультеті, а Ханна… Ханна моя найкраща подруга. Ми дружимо уже багато років, ще зі школи.

Я підіймаюся з ліжка. Сідаю за мольберт. Беру в руки кісточку і продовжую наносити мазки на незакінчену картину. В недалекому майбутньому планую організувати власну виставку та до цього, необхідно їх допрацювати.

За кілька хвилин я чую стукіт у двері. Вони легенько привідчиняються і крізь щілину я бачу обличчя подруги.

— Ханно! Заходь, не стій у дверях.

Подруга підходить ближче і нахиляється наді мною. На її обличчі я можу прочитати захоплення.

— Яка краса! Ти справжня художниця!

— Подобається?

— Ще б пак! Та вона просто неймовірна. Запросиш подругу на виставку?

— Ти жартуєш? Я без тебе не впораюся. До речі, фото що ти надіслала, ви з Ентоні гарна пара.

— Ентоні учора запросив фільм разом глянути.

— Як ви провели час?

— Ти знаєш, просто чудово. Він обрав мій улюблений фільм, а тоді провів до самого дому.

— Це ж чудово!

— А ти як?

— Та не дуже.

— Щось сталося? Знову Раян дошкуляє? — питає подруга ствердно.

— Уявляєш, учора чекав мене після занять. Дістав! — кажу я і відкладаю пензлика — але це ще не все. Мене хочуть відрахувати.

— Відрахувати? Як так? — панікує Ханна.

— За пропуски і неуспішність.

— Ем, ні! Ти мусиш щось робити! Як же я там без тебе?

— Не панікуй. Не вперше. Батько поїхав туди. Зараз домовиться і все.

— Ти так легко про це говориш. Мене у дома вбили б за таке.

— Та мене теж. Ось, сиджу, навіть з кімнати не виходжу. Не має сил сваритися з усіма.

— А як же твій арешт?

— Начхати! Це просто вирішується. Учора вимкнула телефон і все.

— Ти пила? — зненацька перебиває подруга.

— Ханно!

— Ем, то так чи ні?

— Трохи. — витримавши коротку паузу здаюся я.

— Чому? Чому ти це робиш?

— Бо я втомилася! Втомилася уже зі всім боротися. З одного боку батьки, з іншого відрахування, а, ще й Раян підливає масла у вогонь. Набридло вже… А я не піду за нього. Нехай хоч світ обвалиться!

— Ем, я тебе розумію, але пожалій себе. Тобі потрібен відпочинок. — повчає мене подруга.

— Та, байдуже. Підеш зі мною у бібліотеку? Потрібно повернути старі книги. — вказую на кілька книг що лежать на столі. Я узяла їх ще два тижні тому.

— Так, звісно.

Ми зібралися й вийшли на вулицю. День видався напрочуд теплим, і наближення літа вже відчувається у повітрі. Ханна йшла поруч, але постійно дивилася у телефон, спілкуючись з Ентоні.

Я кладу підручники на стіл, де жінка, що сидить за столом перевіряє їх і записує щось у зошит. На вигляд їй близько п’ятидесяти і вона здається суворою. Закінчивши, я прямую у відділ з історичними романами, Ханна у зовсім інше крило. Вона любитель наукової фантастики, але тим не менш, по вуха закохана у астрономію.

 Дістаю кілька книг з полиці і розглядаю обкладинку. Зазвичай я по обкладинці обираю літературу, а вже потім заглиблююся у анотацію позаду книги. Із трьох романів, мій вибір падає на Анну Франк і її роман «Секрети кохання». Беру її і ще одну про видатних художників і їх картини, Ханна ж приносить кілька книг про астрономію і гороскопи.

Попіклувавшись про корисне проводження вільного часу за купою книжок, ми з Ханною виходимо і у дверях я ненавмисно натрапляю на чоловіка. Він дивиться на мене здивовано, а я відчуваю як червонію від збентеження. Вибачаюсь, намагаючись уникнути зорового контакту, а Ханна  жартівливо посміхається в кутку.

— Зачекайте, Яка несподіванка! — каже чоловік і я врешті решт наважуюся глянути йому у вічі — не думав що зустріну вас тут.

— Так… Тобто… І я не очікувала зустріти вас.

— То ви ще й знайомі? — втрутилася Ханна.

— Ну не те що б знайомі — відповідає чоловік — один раз випадково зустрілися. Чому б не познайомитися? Я Вільям — простягає мені руку.

— Емелін. Рада знайомству. Це Ханна, моя подруга.

— Вітаю! Ем, вибач, геть з голови вилетіло, що я повинна була сьогодні брату допомогти з проєктом… Я біжу, ви тут розважайтеся.

— Ханно, ти куди? У тебе ж немає брата! — вигукнула я, усвідомлюючи, що опинилася в досить незручній ситуації.

— Двоюрідному! — крикнула подруга, вже перебігаючи на інший бік дороги.

Я зніяковіла, залишившись наодинці з Вільямом.

— Ну, раз ми вже тут, може, прогуляємось? — запропонував він, простягаючи руку. — Дозвольте, я допоможу вам з книгами?

— В принципі, чому б і ні, — погодилася я, відступивши на крок убік. — Якщо вам не важко...

Він узяв сумку з книгами, і ми рушили разом.

— Ви так і не відповіли на моє запитання, — раптом сказав чоловік. Я відчула на собі його пильний погляд, він змушує мене ніяковіти.

— Запитання? — перепитала я, трохи здивовано.

— Так. Ви сказали, що у вас проблеми. Це стосується самотності чи кохання? Вибачте, що втручаюся…

— О, не варто. Якщо чесно, і те, і інше...

— Справді? Чи не здається вам, що це своєрідний джекпот?

— Джекпот? — я здивовано глянула на нього. — Що ви маєте на увазі?

— Неприємності в житті не трапляються випадково. Це можливість отримати урок або досвід. Будь-яка складність має своє призначення.

— Урок? — задумалась я.

— Не варто бачити у труднощах лише негатив. Навіть у найгіршій ситуації є частка чогось позитивного. Подумайте про це. Немає безвихідних обставин. У кожній проблемі можна знайти щось, що змусить вас усміхнутися.