Розділ 5. Люсі

Люсі

Чиясь холодна рука торкнулася моєї шкіри, і я з невеликого переляку розплющила очі. Вікно, що перед моїми очима, вже темне; з нього одразу кинулися в очі вечірні зорі. Моллі стоїть біля мого ліжка, злегка нахилившись наді мною.

— Міс Мітчелл, вибачте, що турбую, але ваша сестра запрошує вас до поминального обіду. Більшість родичів і знайомих уже прибуло.

— Ох, вибачте, не пам’ятаю, як заснула, — кажу я, підіймаючись. Тепла ковдра спала з моїх плеч, і прохолода знову почала діймати мене.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала Моллі, засуваючи цупкі штори, крізь які навіть світло ледь могло пробратися.

— Ні, дякую, — відповіла я.

— Тоді збирайтеся, я прийду за п’ятнадцять хвилин і проведу вас, — сказала покоївка виходячи з кімнати.

Усе навколо здавалось таким урочистим. За вікном вечірній спокій, а в маєтку усюди світло горить. Торшери наповнюють кімнати жовтуватим світлом, а тіні, що відходять від картин на стінах, меблів і дорогих ваз на підлозі, створюють дуже дивну атмосферу затишку, водночас викликаючи тривогу.

Я чую приглушені голоси людей — чоловічі, жіночі, важко розібрати. Вони ллються з залів, які я пройшла, і заповнюють простір.

— Ходімо! — каже Моллі, повертаючись до мене.

Ми вирушаємо вниз по сходах. На кожному поверсі світло м'яко розливається по стінах, відображаючи всі деталі розкішного інтер’єру. Здається, що ми проходимо через кілька кімнат, кожна з яких має свою особливу атмосферу і ось, нарешті, ми потрапляємо до основного залу.

Великі двері розчиняються перед нами, і я бачу перед собою велику кімнату, де вже зібралися родичі та знайомі мого покійного батька. Обстановка вражає своєю урочистістю і шляхетністю. Я ступаю всередину, відчуваючи, як усі погляди звертаються до мене.

Дорогі килими і дивани здаються такими, що були спеціально створені для цього місця. Посеред кімнати стоїть пишно накритий стіл. Срібний посуд і вишукані страви, які приносили офіціанти, перламутрові серветки аж виблискують на світлі, що ллється з великої люстри на стелі. В її сріблястих каменях я бачу своє криве відображення. Багато людей у темних костюмах нагадують мені про причину цієї зустрічі, і єдина темна річ у моєму гардеробі — це чорна сукенка, що обтягує мою талію і спадає парасолькою вниз.

Моллі, залишивши мене, підійшла до Ґвен і щось прошепотіла їй на вухо. Сестра підняла очі на мене з кута кімнати, відсунула стілець і направилася до мене.

— Прошу хвилиночку уваги, — сказала вона, і гучні розмови миттєво припинилися. — Хочу познайомити вас з моєю сестрою Люсі. Вона нещодавно приїхала із Сан-Франциско на похорон батька.

Ґвен взяла мене за плечі і мило почала посміхатися гостям. Я ловлю на собі їхні погляди, сповнені цікавості і нерозуміння. Почуваюся ніяково від надмірної уваги незнайомих людей. В їхніх очах відчувається недовіра до мене, але, можливо, із ввічливості або щирості, один чоловік у чорному костюмі піднявся і підійшов до мене.

— Мої співчуття. Ваш батько помер у ранньому віці, і ця новина про його раптову смерть вибила нас із колії, — сказав він.

— Дякую! — відповідаю я.

— Ходімо, люба, — пестливим голосом звернулася до мене сестра і повела за стіл.

Не знаю, як словами передати все, що відбувається всередині. Стільки незнайомих людей дивляться на мене з осудом і цікавістю. Я не звикла бути в центрі уваги, а тим паче сидіти за одним столом з людьми вищого класу. Їхній статус підкреслюється манерами. Здається, вони весь час перебувають у напрузі, контролюючи кожну клітинку свого тіла, кожен рух, а кожне слово продумують і складають у речення вправно і вміло.

— Досі не можу повірити, що мого любого братика вже немає, — почула я жіночий голос з іншого боку. Підіймаю погляд і бачу перед собою охайно одягнену жінку. Вона приклала накрохмалену серветку до кутиків очей; на вигляд їй близько п’ятдесяти п’яти. Я б віднесла її до тієї ж категорії, що й інших гостей, але вона здається не такою. Її манера відрізняється від інших, більш спокійна і менше зосереджена на собі.

— Це тітка Мей, сестра нашого батька, — прошепотіла мені Ґвен. Я ще раз глянула на тітку і вмить її риси обличчя здалися мені знайомими, але я швидко відганяю від себе цю думку, оскільки раніше не могла її ніде зустріти.

— А хто ж може? Він був ще такий молодий. Стільки ще міг зробити, — сказав чоловік в окулярах, що сидить ліворуч біля мене. Його голос здається грубим і трохи хрипким.

— Він пішов у свої п’ятдесят два, — хиткий жіночий голос, сповнений розпачу і жалю, задзвенів у вухах десь ближче до краю. Жінка робила короткі паузи між кожним словом, тим самим додаючи іронії словам.

— Це дядько Джеймс і його дружина Горація. Батьків співробітник і найближчий друг, — пояснила Ґвен. Я кивнула. Окрім сестри і її чоловіка більше нікого не упізнаю.

Усі присутні тут приблизно того ж віку, що й батько, лише молоді офіціанти час від часу відволікали мене від сумних розмов про його раптову смерть.

— Серцевий напад...

— У нього вже давно були проблеми з серцем. Потрібно було зменшити навантаження на організм, а не гарувати у такому режимі, незважаючи на лікарські настанови.

Чоловік здається мені досвідченим у медицині і прикладних науках. Гадаю, що він має відношення до кардіології. Дивно, але його червона краватка підказує мені це.

— Легко сказати людині, яка горить роботою, — відповіла тітка Мей. — Скільки себе пам’ятаю, Вільяма було важко утримати на місці.

— Ох, його адвокатська кантора славилася шаленим успіхом у цілому штаті. Він вигравав навіть ті справи, які були приречені на провал.

Мій батько був відомим адвокатом, а я дізнаюся про це тільки після його смерті. Як дивно дізнаватися такі очевидні речі про людину, яку ти знала лише через віддалений родинний зв'язок.

— Мислитель… Він був дуже освіченою людиною, — сказала ще одна жінка, приєднавшись до розмови.