Розділ 3. Люсі

Люсі

Зібравши необхідні речі, я закриваю валізу. Кладу до своєї сумочки квиток до Вашингтона, який придбала вчорашнім вечором. Беру з собою небагато речей, розраховую, що побуду у сестри лише кілька днів і незабаром повернуся назад. Сподіваюся, що моя поїздка не затягнеться на довго.

— Ну все, мамо, мені час, таксі вже чекає, — обіймаю маму на порозі.

— Ти все взяла? Документи? — непокоїться та.

— Все взяла, не хвилюйся.

— Гаразд! Передавай сестрі вітання.

— Передам звісно! Ну все, мушу бігти. — кажу я, підбираючи сумочку.

Сріблястою стежкою з гравію прямую до виходу, тягнучи за собою невелику рожеву валізу, коліщата якої чіпляються за дрібні камінці.

— Міс, вам допомогти? — підходить молодик у білій сорочці з чорним галстуком.

— Так, будь ласка!

Чоловік забирає мою валізу і йде до білосніжної автівки, я прямую за ним, махаючи матері з-за воріт. Водій кладе мою валізу до багажника і відкриває мені дверцята. Я сідаю на переднє сидіння, спускаючи темні окуляри на очі. Дістаю із сумочки телефон і поспіхом набираю смс Оліверу; як тільки приходить водій, ми вирушаємо в дорогу.

Дороги забиті автівками, здається, що люди з усього міста сьогодні запізнюються на літак і мчать до аеропорту. Ми добираємося за довгі пів години, які в таку спеку здаються вічністю.

Авто зупиняється на стоянці, водій дістає мою валізу. Я витягнула з сумки кілька купюр і розрахувавшись з ним, мерщій до залу очікування. Ось і все, в останню мить забігаю до холу, повного людей, і прямую до виходу на літак. Жінка середніх років у синій формі забирає в мене квиток і пропускає далі.

Зайнявши своє місце, починаю відчувати хвилювання і якийсь невідомий тиск у грудях. Я вперше їду до батька. Вперше за двадцять років, але, на жаль, лише на його похорон. Та мені складно усвідомити те, що його вже немає.

Не хочу зараз думати про погане, краще концентруватиму увагу на чомусь хорошому, доприкладу, цікаво якою ж буде наша зустріч із Ґвен? Чи упізнає вона мене? Чи упізнає свою маленьку чотирирічну сестричку? Гадаю, що ні. Ніхто не упізнає.

Летіти мені майже п’ять годин. Відкидаюся на спинку крісла, пристебую ремінь безпеки, привідкриваю білу загорожу для вікна, вмощуюся зручніше і ми починаємо злітати.

Літаком добре трясе, коли ми йдемо на посадку, та за пів години я вже стою в черзі за своєю валізою. Забираю її, щойно вона виїхала з-за ширми. Повертаюся до виходу і роблю кілька кроків назустріч дверям, що обертаються по колу. Маю хвильку оглянути інтер’єр. Високі стелі і дрібні лампочки у два ряди справляють на мене враження. Жовта плитка на стінах із окрасом стала справжнім творінням дизайнерів, а чорні загорожі, що вели до виходу посеред зали, і шалені вікна вгорі, під самою стелею, задекорованою у три шари, здаються просто неймовірними.

Іду разом з іншими пасажирами, а сама гублюся навіть при самому виході. Круглі двері повернулися, і я виходжу разом із групою людей. За мить я вже стою під будівлею. Так багато автомобілів різних марок і брендів, людей довкола. Дістаю телефон і починаю шукати адресу батькового будинку, не уявляючи як добиратимусь туди самотужки.

— Міс Мітчелл! — поряд звучить тревдий чоловічий голос. Я підіймаю очі. Переді мною стоїть чоловік. Його гладке укладене волосся виблискує на сонці, а чорний костюм надає солідності образу.

— Так, це я. — Відповідаю трохи розгублено.

— Ласкаво просимо. Я Френк — водій містера Брайана. Місіс Ґвен уже чекає на вас, — каже той, вказуючи рукою на одну з дорогих автівок на стоянці, а я на мить замислююся, хто ж такий Брайан і чому саме його водій приїхав по мене.

З іншого боку, яке полегшення! Хоча б не доведеться блукати чужим містом у пошуках потрібного будинку. Чоловік підводить мене до автівки з тонованими вікнами, а я відчуваю запах його одеколону, що тягнеться за ним тонким шлейфом. Він ввічливо відчиняє двері на задньому сидінні і береться за валізу. Відчуваю легке хвилювання і недовіру, але зрештою, це краще, ніж самій блукати у незнайомому місці. Холодне повітря від кондиціонера вдаряє в обличчя. Тут справді добре у таку двадцятиградусну спеку.

³

Минаючи цікаві будівлі дорогою, я починаю закохуватися у місто. Дерева вздовж доріг, бульвари і широкі тротуари, що заповнені людьми, усе на вигляд здається неймовірним. Звертаємо ми на перехресті за світлофором і переді мною відкриваються вуличні крамнички. Чого там тільки не має: від ювелірних магазинів до вуличної їжі. Купка підлітків катається на скейтбордах у спеціальному майданчику, поряд спортивні майданчики, видніється вдалечі школа, прикрита гіллям. Яке ж красиве місто батько обрав для життя. Чому ж я сюди раніше не приїжджала? Чому не відвідувала батька і сестру? Яка вона, моя Ґвен?

За трохи ми звертаємо на одну з вулиць. Мені кинулися в очі розкішні перламутрові будинки з пишними садами. Їхні дахи вражали своєю індивідуальністю, сонце відблискувало від білих вікон дуже яскраво. Проїхавши ще трошки цією вулицею, я побачила високі загорожі. Ось це багатії живуть… Такі лише у фільмах раніше доводилося бачити, а тепер вже і на власні очі. Я вражена… Навіть трава здається тут зеленішою, а небо синім-синім.

 Ми піднялися на гору, а потім крутою дорогою з’їхали з неї, будучи в оточенні такими багатими краєвидами. Водій пригальмував, і ворота одного з будинків роз’їхалися. Він викрутив кермо, і ми почали заїжджати у двір. Від шаленого захвату, мене відволік чоловік у такому ж костюмі, як Френк, що відрізнявся від нього лише білими рукавичками. Він відчинив мені двері, я вийшла з машини, відчуваючи, як під ногами хрустить перламутрове каміння.

Будинок сяяв на сонці. Я й не знала, що мій батько володіє таким маєтком. На білих стінах великі чорні вікна з тонким обрамленням виглядають дуже ефектно. Триповерхова вілла височить прямо переді мною, викликаючи відчуття страху і невідомості, а великі круглі колони надають їй неперевершеної витонченості.