Розділ 2. Емелін Стрінд. Вашингтон. Грудень 2005 року.

Емелін Стрінд,

Вашингтон. Грудень 2005 року.

Через холодні цегляні стіни ледь чути, як сопе Оскар під пуховою ковдрою. На вулиці мороз, температура впала до шести градусів. Я зачиняю двері, які давно потребують змащення, і повертаюся до ліжка. За вікном шаленіє вітер, чути, як гілки скриплять по віконницях і склі. В кімнату проникає холод, здається, вітер дме через шпарину з лівого боку вікна. Я кутаюся у свій в’язаний светр, на якому залишилося лише кілька ґудзиків, і беру старий, зношений рушник. Проштовхую його в шпарину, щоб загородити шлях холоду. Залатати вікно зараз неможливо — це доведеться відкласти на пізніше. Головне  — це заплатити оренду. За невеликі гроші вдалося знайти хоча б щось.

Моторошний звук за вікном змушує маленького Оскара заворушитися. Я пригортаю його до себе, накриваючи теплою ковдрою, адже все, що можу йому дати, — це моя любов і тепло.

На ранок стало світліше. Сонячне світло пробивається крізь вікно, розганяючи тіні на місцях, де колись були шпалери, та на старому столі, який хитається з одного боку, в цій орендованій квартирі у Вашингтоні.

— Мамусю, ти йдеш? — питає Оскар, сонно ворушачись.

— Так, любий, але ненадовго, я скоро повернуся, — я присідаю біля старого ліжка і гладжу його світле кучеряве волосся.

— Увечері? Ти завжди так кажеш, — він сумно дивиться на підлогу, а у мене серце стискається.

Кожного разу, коли бачу сумні очі сина, відчуваю себе нікчемною матір’ю, яка залишає дитину на весь день одну і змушена працювати з ранку до ночі. Але нічого не вдієш — якщо я не піду на роботу, не зможу сплатити оренду, і нам доведеться повернутися до Сан-Франциско, чого я прагну уникнути будь-якою ціною.

Зима вже близько, мороз відчувається навіть зараз, а мені ще треба купити сину зимові чоботи. Я хочу дати йому найкраще — більше любові, турботи й уваги, а не залишати його одного в цій порожній квартирі. Я торкаюся його пальчиків, вони теплі й ніжні, ховаються від холоду.

—  Ось, тримай! — я піднімаю з підлоги сірого плюшевого зайчика, що впав із ліжка. Хоч він уже й не в найкращому стані, це улюблена іграшка дитяти. Оскар швидко забирає його у мене. Мені подобається, коли він так робить. Його очі знову заплющуються. Ще надто рано, тому я маю трохи часу, щоб зібратися.

Ранковий мороз кусає мої щоки й ніс. В небі висить легкий туман, крізь який прорізаються фари автомобілів, що світять, мов два ліхтарики на дорозі. Починає накрапати дощ. Спершу лише злегка, але коли добігаю до ресторану, я вже повністю промокла. Навіть через зачинені скляні двері бачу суворий погляд місіс Оверлін — моєї начальниці. Вона зазвичай не приходить так рано, хіба що в особливі дні.

З моменту, як ми з Оскаром переїхали до Вашингтона, я змінила кілька робіт. Минулого місяця працювала на двох, практично без вихідних. Але скаржитися нема на що — я тут заради сина і його майбутнього.

— Емелін, ви запізнилися! — звертається місіс Оверлін, глянувши на свій срібний годинник на зап'ясті.

Я кидаю погляд на настінний годинник і бачу, що вона має рацію — я трохи затрималася вдома перед виходом.

— Вибачте, більше такого не буде, — кажу, дивлячись на неї винуватими очима.

Місіс Оверлін — жінка непередбачувана. Нічого поганого про неї сказати не можу, її справедливість мені до вподоби, але іноді вона буває дуже суворою.

— Місіс Оверлін, вибачте, але мені сьогодні потрібно відійти на кілька годин опівдні, — кажу обережно.

Її очі спохмурніли.

— Чудово! — вона зневажливо відводить погляд. — Сьогодні хтось працювати збирається? То одному треба, то другому! Мені скоро доведеться робити все замість вас?

— Місіс Оверлін, ви ж знаєте мою ситуацію. У мене сьогодні важливі справи...

Раптом двері відчинилися, і в приміщення вдерся холод.

— Відпустіть її! Я зроблю всю роботу за Емелін! — вигукнула Ханна, моя подруга, яка працює тут зі мною. Як же вона вчасно, думаю я, все ще перебуваючи під прицілом очей начальниці.

Місіс Оверлін вкотре кинула на мене сердитий погляд, але згодом зітхнула.

— З дванадцятої до другої — вільна. І не запізнюйтеся!

— Дякую вам! — зраділа я і вже була готова розділити емоції з Ханною.

— Мерщій до роботи! — відрізала начальниця.

Того вечора в ресторані був бенкет, після якого залишився жахливий безлад. Ми з Ханною зазвичай працюємо разом після таких святкувань, щоб усе прибрати і привести до ладу.

— Я почну тут, а ти з іншого боку, — сказала Ханна, взявшись за брудні тарілки.

— Дякую тобі! Ти сьогодні дуже виручила.

— Пусте, Ем. Я знаю, як тобі важко. Тим паче, Оверлін сьогодні не в гуморі… — відповідає Ханна, роздивляючись довкола, а тоді знову дивиться на мене — Як ти взагалі?

— Важко залишати Оскара одного. Але варіантів у мене немає. — слова що вилітають з уст змушують вкотре пригадати сумні оченята синочка, коли я виходила з дому.

— Що ти плануєш робити далі?

— А що я можу? Шукати далі, часу обмаль, треба щось робити.

— Ем, невже не знайдеться іншого виходу? — Я піднялася, відклала брудний посуд на стіл. Ханна скривилася, і в одну мить я побачила, як її очі заблищали від сліз.

— Ох, люба! — я підійшла до неї, і ми обійнялися посеред залу. — Ханно, годі! Усе ж добре! — я глянула їй у вічі з усмішкою, намагаючись розрядити обстановку.

— Ем, це лише питання часу! — її голос був тремтливим і в ньому відчувалася крихта жалю.

— Ханно, все добре, — кажу я, намагаючись її заспокоїти.

— Це ти мене втішаєш, — вона повернулася, схрестивши руки на грудях і насупивши брови.

— Так, втішаю! Я ж кажу, що все гаразд! Зі мною все добре, — відповідаю все ще з посмішкою, хоча всередині відчуваю, як розривається серце.

— Справді? Ем, ти говориш, що все добре, але водночас ми тут для того, щоб знайти Оскарового батька. Для чого? Ми обидві знаємо, чому ти це робиш.