Епілог

Рік потому...

Зал затишної київської книгарні заповнений вщент. В повітрі витає аромат запашної кави, ледь відчутний запах свіжої друкарської фарби та приємне солодке хвилювання. На центральному стенді, під м’яким світлом софітів, красуються акуратні стоси накладу книги в елегантній обкладинці: замерзле озеро, вкрите тріщинами та дві постаті, що стоять поруч. «Озеро спогадів» Софії Адельської та Юрія Артеменка. Так, ми вирішили вказати обидва імені. Тому, що вони заслуговували бути разом, хоч і не наважилися на це протягом життя..

Я поправляю комір блузи та кидаю погляд на Данила. Він стоїть осторонь, притулившись до стелажа з класикою, і з неменшим захватом, ніж я, спостерігає за нескінченною чергою читачів. Його очі зустрічаються з моїми — теплі, горді, сповнені тієї самої ніжності, від якої в мене підгинаються коліна та тепліє в грудях.

— Пані Ладо, — звертається до мене дівчина в окулярах, трепетно простягаючи примірник для автографу. — Скажіть, а фінал... це справді те, що вона написала? Чи ви щось змінили від себе?

Я всміхаюся, виводячи розмашисте побажання на титульному аркуші. 

— Фінал належить Софії Адельській. Ми лише додали до нього трохи реальності, яка, як виявилося, була куди зворушливішою за будь-яку вигадку.

Коли офіційна частина завершується, і натовп потроху розсіюється, Данило підходить ближче, простягаючи мені паперовий стаканчик із кавою. Його пальці на мить торкаються моїх, і цей знайомий електричний розряд змушує моє серце пропустити удар.

— Ти неймовірна, — шепоче він, цілуючи мене в скроню. — Бабуся була б щаслива. Знаєш, сьогодні дзвонили з видавництва. Продажі б’ють рекорди.

Я зітхаю, розслаблено притуляючись до його плеча, та кидаю погляд на розкидані на столику пожовклі від часу листи. Всі не вмістилися в книгу, тому деякі ми ексклюзивно зачитали сьогодні читачам. Багатьох вони зворушили до глибини душі. Я й сама ледь стримувалася, хоч і читала їх, мабуть, мільярд разів.

Але ця історія втраченого кохання варта того, щоб про неї знали всі. Щоб усвідомлювали, як легко змінити свою долю, та як важко наважитися все виправити… 

— Юрій та Софія нарешті разом... принаймні на полицях кожної книгарні країни, — всміхаюся зрештою, хоч і виходить зовсім не весело.

Ми виходимо на вечірню вулицю, вдихаємо прохолоду літнього вечора та, не змовляючись, рушаємо в протилежний від нашої автівки бік. Після кількагодинної презентації хочеться трохи розім’яти ноги.

— До речі, — з лукавою посмішкою промовляє Горовий, беручи мене за руку. — Ти не проти невеличкої відпустки в котеджі, в Карпатах? Він якраз вільний…

Я щиро сміюся, згадуючи наш тернистий шлях від «хлопця за викликом» до співвласника мого життя.

— Тільки якщо цього разу ти не плануєш розслідування про чергову Чупакабру, — штовхаю його ліктем у бік.

Він робить вигляд, наче замислився над моїми словами, а тоді серйозно промовляє:

— Не можу обіцяти, — він притягує мене до себе, ігноруючи погляди перехожих. — Чув, там бачили двометрове волохате чудовисько, схоже на снігову людину.

Розвертає мене до себе та, розплившись у посмішці, нахиляється, щоб поцілувати.

— Тільки ти і я, Ладо, — хрипко промовляє, пробираючись прохолодними пальцями під блузу на спині. 

І я забуваю, про що ми говорили, гіпнотизуючи його губи. Пригадуючи, що вони зі мною виробляли сьогодні в готелі… Боже, я готова затягти цього чоловіка в найближче темне місце, якщо він не триматиме руки при собі! Судячи з хижого блиску в зелених очах, Дан готовий роздягнути мене просто посеред вулиці.

Наче й не минуло майже чотири сотні днів разом. Наче тільки вчора зустрілися та не можемо насититися один одним. Не можемо не триматися за руки, не торкатися, не цілуватися.

Нас перериває телефон Горового, і той невдоволено хмуриться, сягаючи в кишеню за смартфоном. А тоді здивовано сіпає бровою.

— Часом мені здається, що поруч із тобою час плине швидше, — бурмоче. — І це мене до біса лякає. Бо ще стільки всього треба встигнути.

Він знову притягує мене до себе та веде носом по шиї до вуха. Лоскоче диханням, і сотні мурашок біжать шкірою. Я всміхаюся, заплющивши очі, хоч і розумію, про що він…

Бо і мій найбільший страх, — не встигнути вивчити кожну його частинку до кінця наших днів.

— Так, усе, час повертатися, — тягне мене за руку, туди, де припаркований автомобіль.

Не зовсім розуміючи, куди це він так поспішає, все ж слухняно крокую слідом.

Ще не підозрюю, що на мене чекає готельний номер, увесь засипаний пелюстками троянд і заставлений свічками, від яких спалахнуть кинуті в пориві пристрасті труси Горового… і взагалі вечір ми закінчимо, поливаючи водою дорогий турецький килим… Та не це важливо. Сьогодні мені на палець втретє одінуть перстень з каменем кольору очей мого кохання. Цього разу — назавжди.

Мені подобається думати, що десь там, поза межами часу, двоє людей, що все життя кохали на відстані, нарешті тримаються за руки. А тут, на землі, ми продовжуємо їхній шлях — без страху та упереджень, з кожним новим рядком дедалі ближче один до одного.