Розділ 17.2

Може, це егоїстично з мого боку, та чомусь я впевнена, що чиню правильно, відстібаючи пасок і виходячи з авта. Не даю Горовому втекти… хіба що він вирішить зробити це без мене.

Але той зрештою забирає ключ у жінки та вибирається з салону, хоч і глипає на мене з докором. Вдаю, наче й не помічаю цього, розвертаюся та крокую до зеленої брами, роздивляючись поросле бур’яном невеличке подвір’я.

Данило наздоганяє мене біля самої хвіртки. Його кроки важкі, невпевнені, ніби він боїться, що кожен наступний метр вирве його зі звичного, зрозумілого світу та кине в безодню чужого життя, яке має стати частиною його власного.

Подвір’я справді маленьке, але колись було дуже доглянутим. Поміж високою травою пробиваються сині голови пізніх петуній, а стара яблуня під вікном гнеться під вагою ще зелених плодів.

Ключ у його блідих пальцях тремтить, коли він вставляє його в замок. Старий механізм піддається з жалібним скрипом, і ми ступаємо на територію, де час, здається, загусає, як липневий мед.

Ми заходимо всередину. Повітря нерухоме і прохолодне. Сонце пробивається крізь щілини в дерев’яних віконницях, малюючи на підлозі золоті смуги, в яких повільно танцюють порошинки.

Обстановка спартанська, але в кожній деталі відчувається рука людини, яка цінувала порядок. Стіл, застелений чистою клейонкою, старий радіоприймач на підвіконні, акуратно застелене ліжко. Але мою увагу привертає інше — стіна над робочим столом у кутку. Там немає ікон чи грамот. Вся стіна завішана вирізками з газет і журналів.

Наче алтар…

Я підходжу ближче і відчуваю, як серце знову починає боліти. Це не випадкові статті. 

— Дане... подивися.

Він підходить і завмирає. З кожної вирізки на нас дивиться Софія Адельська. Ось вона молода, на презентації своєї першої книги. Ось — дає інтерв’ю для літературного альманаху десять років тому. Ось — зовсім нещодавнє фото з короткою заміткою про її ювілей.

Юрій не просто знав, що вона жива. Він прожив усе життя, стежачи за кожним її кроком крізь паперові сторінки. Він збирав її спогади шматочок за шматочком, не наважуючись доторкнутися до цілого.

— Він знав, — шепоче Данило, торкаючись пальцями жовтого паперу. — Він знав, ким вона стала.

На столі, прямо під фотографіями, помічаю цілий стос дешевих товстих записників. І беру верхній перш, ніж встигаю запитати себе, чи чемно буде пхати носа в чуже життя…

Розгортаю навмання та завмираю, коли погляд чіпляється за рядки, написані великим округлим почерком.

“12.05.2010р. Сьогодні я бачив її в місті… Така прекрасна, як і завжди. Виглядає щасливою. Значить, я все зробив правильно. Вона світить для всіх, а не гасне тут, зі мною. 

Пробач мені, Ластівко, що так і не покликав. Боявся, що обріжу тобі крила...”

Данило зазирає мені через плече та, судячи з того, як втягує повітря, теж усе розуміє. І я просто обіймаю його, притулившись щокою до грудей. Тепер я усвідомлюю, чому Софія залишила рукопис саме мені. Вона хотіла, щоб ми побачили, що буває, коли недомовки та страхи руйнують життя. Хотіла, щоб цей цикл болю і непорозуміння нарешті розірвався. Щоб ми, нове покоління, не боялися “обрізати крила”, а вчилися літати разом.

— Знаєш, що ми зробимо? — тихо запитую я. 

— Що? — відгукується він. 

— Ми видамо її роман. Але додамо до нього ці записи. Це буде не просто книга. Це буде їхня розмова, яка нарешті відбулася.

Данило лиш мовчки залишає поцілунок у моєму волоссі та міцніше притискає до себе.

Коли ми виходимо з хати, сонце вже починає хилитися до горизонту. 

Повертаємося додому мовчки. Ласуємо пиріжками, що нам спакувала в дорогу сусідка. На задньому сидінні - щоденники Юрія та старий фотоальбом, який ми знайшли в шафі й теж не змогли залишити там. Горовий не ділиться своїми думками, лиш хмурить брови та стискає кермо міцніше, ніж потрібно. Але я майже впевнена, що він уже планує нашу спільну роботу над книгою. Це в його стилі. І вперше за весь час мені це подобається…