Розділ 17.1

В село Малі Верби ми, звісно ж, в’їжджаємо пізніше, ніж планували. Сонце вже випекло небо до білястої синяви, і полуденна спека нерухомо нависає над дорогою. Ми повільно котимося центральною вулицею, сподіваючись побачити бодай якийсь знак, але марно: на парканах немає жодної таблички з назвою вулиці, а хати стоять безіменними світлими островами в морі зелені. Навіть номери на них, якщо вони колись і були, давно вицвіли під дощами й сонцем або сховалися за густими кущами жасмину.

Ми крутимо головами, намагаючись вихопити поглядом хоч одну живу душу. Проте село ніби вимерло.

Нарешті попереду, на узбіччі, де трава ще зберігає хоч трохи соковитого кольору під розлогими вербами, помічаємо рух. Невелика отара кіз заклопотано об’їдає кущі, а трохи осторонь, на старому розкладному стільчику, сидить літня жінка. Незважаючи на таку пекельну спеку, вона вдягнена в штани, кофтину на довгий рукав і легку хустку, зав’язану «під підборіддя». Неспішно обмахується складеною газетою, відганяючи настирливих мух, і, здається, почувається доволі комфортно.

Данило пригальмовує та паркується на узбіччі. Скло опускається, впускаючи в салон гаряче повітря й терпкий запах полину. Жінка мружиться, прикриваючи очі долонею.

— Доброго дня! — гукаю я їй. — Підкажіть, будь ласка, як нам знайти будинок Юрія Артеменка?

Вона повільно підводиться, притримуючи спину рукою, і на її обличчі з’являється вираз дивної стурбованості, доки крокує назустріч. Ми, не змовляючись, виходимо з авта.

— А ви хто йому будете? — запитує пані та з цікавістю людини, яка не часто бачить незнайомі обличчя, роздивляється нас.

Найдовше її погляд затримується на Горовому. Вона навіть якось недовірливо примружується.

— Схожий ти на Юрчика в молодості, — випалює, та чомусь якось вороже, сухо. — Рідня?

Не знаю, як Данило, та я себе відчуваю, наче на допиті в участкового. Морозець поза шкірою, не зважаючи на тридцятиградусну спеку.

— Виходить, рідня, — спокійно відповідає чоловік, і оком не змигнувши.

Навіть, коли незнайомка гучно фиркає, скрививши губи.

— А шо ж за рідня така, що навіть на похорон не приїхала?!

Ворожість жінки одразу ж відходить на другий план. Серце пропускає удар від усвідомлення, що… ми спізнилися. Та як так?!

— Що трапилося? — запитую.

Бо Даня наче застиг від цієї новини. І мені так шкода його стає, що не стримуюся та обхоплюю його пальці своїми, легенько стискаючи. 

Жінка дивиться якусь мить на наші переплетені руки, та наче пом’якшується, здіймає очі на Горового та вже не так похмуро роздивляється його.

— Ніби знову на молодого Юру дивлюся, аж страх збирає, — ділиться з невеселою посмішкою. — Не прокинувся він. Ліг спати, і серце зупинилося. Осьо його хата, за зеленою брамою. Вже більше як два місяці як поховали, а мені все здається, що зараз вийде, сяде газету читати на лавочці… 

Зітхає та змахує рукою кудись позаду нас, вказуючи напрямок. А тоді раптом, стрепенувшись, кидається до своїх кіз, які без нагляду побрели до сусідського городу. 

— Два місяці, — бурмочу я. 

Стільки ж немає й Софії. 

***

— Це… неймовірно, — ледь стримуючи сльози, хрипко видихаю, стоячи навпроти простої могилки з металевим хрестом в узголів’ї. 

І дивлюся на дату смерті.

Вони справді відійшли в один день. Можна навіть сказати, в один час, обоє вночі.

Як і в її романі. Тільки з однією різницею… Без останніх обіймів, на самоті, далеко один від одного. Юра так і не дізнався, що вона всі ці роки кохала його, виховувала його дитину. Він так ніколи й не побачить онука, схожого на нього, як дві краплі.

Шморгаю носом, і одразу ж відчуваю, як сильна рука обгортається навколо талії та притягує мене в обійми.

— Ну, чого ти? — видихає у волосся Данило.

Він тримається краще за мене, та все одно я чую тремтливі нотки жалю в його голосі.

— Пробач, — бурмочу, намагаючись узяти себе в руки.

Ми ще трохи стоїмо, кожен думаючи про своє, а тоді мовчки повертаємося до машини.

Я не наважуюся запитати, що тепер, і лиш мовчки пристібаю пасок безпеки, доки чоловік заводить двигуна.

На моє здивування, на зворотньому шляху ми знову натикаємося на жінку, проте вже без кіз. Їх і близько не видно. Зате пані впевнено махає нам рукою, подаючи знак зупинитися.

— Ось, — каже, коли Данило не надто охоче опускає скло, і простягає ключ. — Це від будинку. Може зайдете, поглянете… як жив. Я вас холодним молочком з пиріжками пригощу. 

— Це дуже люб’язно, дякуємо! — випалюю швидше, аніж Данило встигає відмовитися. 

Я по його напруженій позі бачу, що йому не хочеться тут бути. Та якщо ми зараз поїдемо… він уже ніколи не наважиться повернутися. І не дізнається, яким був його рідний дідусь.