Розділ 16

З надією зазираю в схвильовані зелені очі, тамуючи подих. І зовсім не очікую на те, що побачу в них полегшення після моїх слів.

— Уже знайшов, — тихо каже Данило, всміхаючись. — І хотів запропонувати тобі сьогодні поїхати до нього… зі мною.

Він ще питає!

— Звісно ж я з тобою! — збуджено киваю головою.

— Ну, тоді марш вмиватися, доки я зроблю каву, — вдавано суворо командує, зсуваючи свої темні брови.

Підіймаючись, тягне мене до себе в обійми та цілує в кінчик набряклого носа, а тоді справді виганяє з кухні, ще й ляскає по дупі для прискорення.

Ну, який все таки нахаба, га! — подумки обурююся, хоч і не можу стримати зрадливої посмішки. 

***

— А як тобі вдалося так швидко його відшукати? — цікавлюся, доки вантажимося в мій вірний фольксваген.

Авто Горового, як я зрозуміла, не пережило подорожі до котеджу, та досі в ремонті на сервісі, в сусідньому містечку.

— Перевага журналістики, — гордовито відповідає, гепаючись за кермо. — Телефонна книга забита корисними контактами.

Закочую очі та зручніше вмощуюся, пристібаючи пасок безпеки. Спостерігаю за тим, як чоловік шукає найкоротший маршрут і закріплює смартфон у тримачі. Що ж, не так уже й далеко їхати, як виявляється. Шкода, що Софія з ним так і не зустрілась, хоч їх розділяло всього двадцять п’ять кілометрів. За стільки років можна ж уже й випадково перетнутися…

До речі, про це.

Кусаю нижню губу, зважуючи, чи хочу я знати правду на всі сто відсотків. Або краще залишити все, як є?

— Я відчуваю, як ти пропалюєш у мені діру, — раптом повертає голову Данило, водночас заводячи двигуна.

Стенаю плечима та якийсь час мовчки стежу за тим, як упевнено та розслаблено він кермує моєю автівкою. А тоді не витримую, розуміючи, що нам їхати ще мінімум півгодини, і я встигну за цей час накрутити та згризти себе до кісток.

— Як ти опинився тоді там? — випалюю швидше, ніж встигаю передумати. — Замість того хлопця за викликом.

Боюся дивитися на Горового, тому роздивляюся свої руки та нервово кручу каблучку на пальці.

Чоловік зітхає, наче й сам розуміє, що цієї розмови не оминути, і чомусь це змушує мене напружитися.

— Взагалі-то я готував статтю про Чупакабру, — раптом повідомляє, і я різко здіймаю погляд, щоб перевірити, чи він не знущається. — Мій друг захворів, а матеріал для його новинного сайту потрібен був негайно.

— Чупакабра? — гмикаю. — Я думала, вони ще в 2010-му вимерли.

Він тихо сміється та хитає головою.

— Ні, як виявилося, вони просто мігрували до карпатських сіл і вподобали місцеву фауну. Та п’ятнадцять років тому про це було слухати куди цікавіше. Тепер же я просто вмирав з нудьги, занотовуючи слова жінок, які, перекрикуючи одна одну, описували лишайного сутулого пса, що поїв їхніх курей.

Сміюся, уявляючи суворого та серйозного Горового серед села в оточенні місцевих жителів, які трясуть перед ними мертвою птицею.

А тоді замовкаю та примружуюся.

— Тобто, тобі було настільки нудно, що ти вирішив податися в ескорт? — запитую, уважно спостерігаючи за реакцією.

Але Данило лиш ніяково чухає перенісся.

— Взагалі-то, я не лише не збирався прикидатися хлопцем за викликом, а й відмінив замовлення Марти Коваль.

— Га?

Кліпаю очима, прокручую в голові сказане, та все одно ні чорта не розумію.

— Від фотографування курників мене відволік дзвінок знайомої, яка й організовує ці всі… побачення за викликом.

— Що?

— Корисні контакти журналіста, пам’ятаєш? — фиркає.

— Продовжуй…

— Коваль уже доволі відома. Тому коли вона оплатила замовлення на інше ім’я, моїй знайомій стало цікаво, для кого ж. А ще вона згадала, що я неподалік, а література - мій профіль. От і вирішила віддати старий борг, підкинувши сенсацію. “Авторка еротичних романів не лише за допомогою книг  змушує своїх читачок… гарно закінчувати”.

— Дотепно, — бурчу невдоволено. — Хіба такі агентства не повинні турбуватися про конфіденційність?

Треба сказати Марті, щоб додала цю контору в чорний список. Отже, стаття повинна була бути про мою подругу… Чому ж тоді план змінився?

Данило, наче думки мої читає, бо одразу ж пояснює:

— Коли я почув на чиє ім’я замовили того перекачаного типа в латексних шортах… — Він кривиться, що змушує мене пирхнути.

Отже, гарячий поліцейський в шортиках таки існує! І судячи з виразу обличчя Горового, він доволі нічогенький. Бо посередність не викликала б стільки емоцій у чоловіка. Це факт.

— Лада Венс, — зітхає Данило та нервово тре щоку. — Неймовірно талановита, мила та чарівна дівчина, сюжет книги якої настільки захопив мою бабусю, що вона не могла наговоритися про це при кожній нашій зустрічі.

Він дивиться на мене, і риси його обличчя м’якшають, що змушує мій пульс підскочити. За мить він уже знову стежив за дорогою, а я все ще не могла вгамувати бажання змусити його з’їхати на узбіччя, щоб… зняти напругу.

Кусаю губи та намагаюся відігнати брудні фантазії роздумами про те, що він сказав. Отже, Софія таки розповідала йому про мене. Говорила з ним про мою книгу. І нашу дружбу.

А от мені ні словом не обмовилася про нього! Чому?

— Образ милої та тихої письменниці поряд із роковою жінкою, що користується послугами інтимного характеру… — драматично зітхає Горовий, і я закочую очі.

— Ти серйозно? — перепитую. — В списку моїх чеснот уже декілька років немає пункту “цнотлива”.

— Та не уявляю я тебе поряд із тим придурком з агентства! — спалахує у відповідь Горовий.

Я лиш рота роззявляю. Це зараз що, ревнощі?

— Я ніколи не цікавилася, кого вона мені викликала, — зізнаюся.

Бо після ночі з тобою, мене це не цікавило. Не цікавив ніхто…

— Що? — Здається, він справді здивований. — Ти не вибирала, з ким… спатимеш?!

— Я про це все дізналася за хвилину до твоєї появи взагалі-то! І не збиралася ні з ким спати! Якщо пригадуєш, то я в тебе перед носом двері зачинила! Але ти…. що ти робиш?!