Розділ 15

— Є якісь здогадки, що це може бути? — запитую, здуваючи з обличчя пасмо та одразу ж чхаю, коли з найближчого стосу коробок здіймається хмарка пилу.

Так, ми таки повернулися на горище шукати загадковий предмет, залишений тут Софією. Цього разу ще засвітла, що однак не дуже допомогло, адже вікно тут не мили, певне, кілька десятків років.

— Жодної, — відповідає Горовий. — Тільки сподіваюся, що знайдемо швидше, ніж розберемо весь цей хлам. 

Табуретка під ним рипить, коли спускається на підллогу, а тоді переможно клацає вимикачем на низькій стіні. І приміщення заливає біле світло. Схоже, знайдена в шухляді на кухні лампочка таки робоча.

Пошуки при яскравому освітленні йдуть веселіше. Я відкриваю навстіж вікно, щоб потривоженій пилюці було куди вимітатися, та беруся зазирати в усі коробки та скрині. Данило знімає ящики, відсуває всі важкі предмети та сортує речі на “може пригодиться” та “в смітник”. Дуже дивно проводити з ним час і при цьому жодного разу не посваритися. Ба більше, щоразу, як стикаємося, він притягує мене до себе та цілує. Не зважаючи на те, що я вже вся замурзана та вкрита сизим пилом.

Кусаю губу, щоб не всміхатися, та намагаюся зосередитися на пошуках. Однак, Горовий наче відчуває. Підкрадається зі спини та огортає рукою за талію. 

— Глянь, цей кейс підписаний твоїм іменем, — гуркоче на вухо.

А тоді ставить на найближчу горизонтальну поверхню, якою слугує йому стара коробка з-під холодильника, металевий ящик. Невеликий, може завбільшки з ноутбук, тільки товстіший. А на кришці справді чорним маркером виведено “Лада”. Здається, це справді те, що ми шукаємо.

Чомусь хвилююся, коли клацають застібки під неслухняними пальцями. З благоговінням підіймаю кришку та… завмираю.

— О боже, — видихаю. — Це рукопис!

Беру титульний аркуш із акуратного стосу та зі здивуванням усвідомлюю, що текст набраний не на комп’ютері, а на друкарській машинці. “Озеро спогадів” Софія Адельська. І внизу стоїть рік — 1984.

— Я думав, ба тільки в дев’яностих почала писати, — спантеличено каже Данило, беручи до рук першу сторінку.

А я перевертаю титульний лист і бачу коротку присвяту, яка все розставляє на місця. “Моєму першому коханню”. Ось чому цю історію так і не видали. Вона про Юру, і для нього.

— Це роман, — чухає підборіддя Горовий, бігаючи очима від рядка до рядка. — І, до речі, непоганий.

Хмурю брови та лізу до кишені за запискою, щоб зрозуміти, що нам із цим усім робити. “... так і не насмілилася показати нікому. Та після смерті мені, мабуть, уже буде байдуже, а залишити це там я не можу. Покладаюся на тебе, Ладо”

Супер, і все одно не розумію.

— Вона хоче, щоб ми віднесли його до видавця? — запитую в Горового, даючи теж перечитати послання. — Що означає “покладаюся на тебе”? Спадкоємець авторських прав — ти. А не я.

Але Данило лиш всміхається та, повернувши сторінки в кейс, раптом притягує мене до себе в обійми.

— Але письменниця — ти, — промовляє впевнено. — Ніхто крім тебе не потурбується про цей рукопис краще. Вона тобі довіряла, і я — довіряю.

Від цих слів мені судомить горло, і я відчуваю, як печуть очі. Та перш ніж встигаю зарюмсати, Горовий нахиляється та ніжно торкається моїх губ своїми, скріплюючи цю хвилюючу мить ніжним до щему поцілунком.

***

За вікном все світлішає, прокидається природа зі співом птахів, а я все не можу відірватися від рукопису Софії Адельської. Дочитую останні сторінки, роблю нотатки в блокноті для написання синопсису, і досі не можу повірити, що мені справді довірили такий скарб.

Це не мемуари, як я собі думала спочатку, а справжній роман. Звісно ж, я одразу впізнала в головних героях Софію та її коханого, щасливі частинки їхніх спогадів, як от випадок, коли вона провалилася під лід, а він її врятував. 

Але… переді мною історія зі щасливим фіналом. Ну-у-у… відносно.

“Перші промені сонця пробилися крізь штори та лагідним дотиком торкнулися їхніх усміхнених облич, застиглих на віки. Час — невблаганний навіть до закоханих, але не всім вдається зберегти почуття до глибокої старості. А їм вдалося вибороти їх, вирвати з лап обставин, зміцнити та виплекати... 

Так і заснули, змучені, тримаючись за руки, щоб разом рушити в світ, де немає ні болю, ні осуду, ні брехні. Лише їхнє щире та безмежне кохання один до одного…”.

Це те, про що мріяла Софія, та так і не змогла наважитися вирвати своє кохання з лап обставин. 

Так і не дізналася, чи мала їхня історія шанс на щасливий кінець. А він, можливо, навіть і не знає, що її більше немає.

— Господи, Ладо, що сталося?

Повертаю голову до дверей та шморгаю носом, коли бачу сонного Данила на порозі. 

Сльози біжать по щоках, але навіть не намагаюся їх спинити, так мені болить за бабусю. 

— Давай… знайдемо його, — хрипко промовляю, коли Горовий присідає поруч і тягнеться, щоб стерти сльози. — Давай знайдемо… Юру.